Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сказати це саме можна й по-іншому, брутальніше. Сказати насправді можна сотнями різних способів, і можна було б змарнувати решту життя, перелічуючи їх. Але ось найбрутальніший: він просто боїться, боїться писати, боїться жінок. Він може кривитись на вірші, які читає в журналах «Ambit» і «Agenda», але принаймні вони тут, надруковані, у світі. Як дізнатися, чи люди, які написали їх, не корчились отак вимогливо, як він, кілька років над чистою сторінкою? Корчились, але зрештою зосередились і написали якомога краще те, що мали написати, відправили поштою, а потім страждали від принижень, коли вірші відкидали, і не менших принижень, коли бачили свої надруковані холодною друкарською фарбою виливи в усій їхній убогості. Так само й чоловіки знаходять якусь причину, хоч яку негодящу, заговорити до тієї або тієї гарної дівчини в метро, а якщо вона відверне голову або італійською мовою скаже щось зневажливе подрузі, — що ж, добирають способу мовчки перетерпіти невдачу, а наступного дня знову пробують заговорити вже до іншої дівчини. Ось як воно робиться, ось як живе світ. І коли-небудь ці чоловіки, поети, коханці будуть щасливі: дівчина, хоч яка напрочуд гарна, озветься у відповідь, піде слово за словом, подія за подією, і їхні життя зміняться, обидва їхні життя, і отак воно й буде. Хіба потрібне щось більше, крім тупої, невразливої затятості, — коханця або письменника, — поєднаної з готовністю знову і знову зазнавати невдачі?
А його біда в тому, що він не готовий зазнавати невдачі. За кожну свою спробу він прагне отримати найвищу оцінку, всі сто відсотків, та ще й дописану великими літерами примітку «Чудово!» на полях. Сміхота! Інфантильність! Про це навіть не треба казати, він бачить і сам. І все-таки. Все-таки він не може пробувати знову. Не сьогодні. Можливо, завтра. Можливо, завтра він буде в настрої, матиме сміливість.
Якби він мав у собі більше тепла, йому, безперечно, все давалося б легше: життя, кохання, поезія. Але тепло — не його натура. Та й поезію не творять із тепла. Рембо не мав тепла. Бодлер не мав тепла. Був палкий, атож, коли була потреба, — палкий у житті, палкий у коханні, — але не мав тепла. Джон теж здатний бути палким, він ще не припинив вірити в це. А поки що, на невизначений час, він холодний: холодний і скутий кригою.
І яким є наслідок цього браку тепла, браку серця? Наслідок полягає в тому, що він сидить сам у неділю пополудні в кімнаті на горішньому поверсі будинку десь у сільських глибинах Беркширу, на полях каркають ворони, а над головою висне сірий туман; він грає в шахи сам із собою, старіє, чекає, щоб настав вечір, і можна було з чистим сумлінням підсмажити собі на вечерю сосиски і хліб. У вісімнадцять років він міг бути поетом. А тепер він не поет, не письменник, не митець. Він комп’ютерний програміст, двадцятичотирирічний комп’ютерний програміст у світі, в якому немає тридцятирічних комп’ютерних програмістів. У тридцять один рік людина надто стара, щоб бути програмістом, і перетворюється в щось інше — якогось бізнесмена — або застрелює себе. Тільки тому, що він ще молодий, тільки тому, що нейрони в його мозку працюють ще більш-менш непомильно, він перебуває на передовій британської комп’ютерної промисловості, в британському суспільстві, в самій Британії. Він і Ґанапаті — дві сторони однієї медалі: Ґанапаті голодує не тому, що відрізаний від Матері-Індії, а тому, що неправильно харчується, бо, попри свій магістерський ступінь у комп’ютерній науці, не знає про вітаміни, мінерали та амінокислоти. Ну а він, Джон, замкнений у виснажливому ендшпілі, грає сам проти себе і кожним ходом далі заганяє себе в куток і наближає поразку. Коли-небудь викличуть санітарів у квартиру Ґанапаті, й вони винесуть його звідти на ношах із простирадлом на обличчі. Забравши Ґанапаті, вони з не меншим успіхом могли б забрати і його.
Літня пора
Щоденники 1972–1975 рр.
22 серпня 1972 р.
У вчорашній газеті «Sunday Times» є повідомлення з Франсістауна в Ботсвані. Десь на минулому тижні, серед ночі, автомобіль, якась біла американська модель, під’їхав до будинку в житловій зоні. Вискочили чоловіки в підшоломниках, висадили вхідні двері й почали стріляти. Скінчивши, підпалили будинок і поїхали. З-під попелу сусіди витягли сім обвуглених тіл: двох чоловіків, трьох жінок і двох дітей.
Убивці начебто були неграми, але один сусіда чув, як вони розмовляли між собою африкаансом, і переконаний, що то були білі в чорних масках. Розстріляні були південноафриканцями, втікачами, які оселилися там кілька тижнів тому.
Коли південноафриканського міністра закордонних справ попросили дати коментар, він через свого речника назвав те повідомлення «неперевіреним» і пообіцяв провести розслідування, щоб з’ясувати, чи справді загиблі були південноафриканськими громадянами. Щодо військових, то одне неназване джерело заперечує, що Сили оборони Південної Африки мають щось спільне з тією справою. Вбивство, можливо, — внутрішнє з’ясування стосунків в АНК, припустив той чоловік, яке відображує «ненастанні тертя» між різними фракціями.
Отак вони й надходять, тиждень за тижнем, розповіді з прикордонь про вбивства і заспокійливі заперечення. Він читає ті повідомлення й почувається забрудненим. Так ось до чого він повернувся! Але де в світі можна заховатися, де можна почуватися незабрудненим? Чи почувався б він чистішим у снігах Швеції, читаючи на відстані про свій народ і його останні витівки?
Як уникнути бруду — питання не нове. Давнє кляте питання, яке не відпускає, лишає свою огидну, загноєну рану.
— Бачу, Сили оборони знову вдалися до своїх давніх штучок, — зауважує він батькові. — Цього разу в Ботсвані.
Але батько надто обережний, щоб клюнути на цю приманку. Беручи газету, він дбає, щоб перескочити відразу на сторінки про спорт, проминувши політику — політику і вбивства.
Батько не відчуває нічого, крім зневаги, до континенту на північ від них. Buffoons — ось слово, яким він характеризує керівників африканських держав: дрібні тирани, насилу здатні написати власні імена, їх возять у «роллс-ройсах» з бенкету на бенкет, вони ходять у розцяцькованих мундирах, прикрашених орденами, якими самі себе нагородили. Африка — край, де голодують маси, над якими панують людовбивчі тирани.
— Вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.