Читати книгу - "На запах м’яса"

Так боляче, щоби втратити свідомість. Та біль щез. Майка відкинула голову, затремтіла — гарячі чоловічі вуста лишали пекучі сліди на шиї, грудях, животі.

— Що ж ти… усе баришся! — видихнула рвучко, заплющила очі й так сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і обмежень.

Дихати…

Жива!

Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в дупу?..

Майка гола. Тремтить на подушках — хай би він зник! Хай би все зникло!

Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий — рельєфні м’язи не від тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки — шарудить, шукає щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.

Він з’являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.

— Зараз відчищу, — пояснює безбарвно, суне надвір.

У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти — хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси — присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!

— Зараз… зігрієшся… — Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.

Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину — змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.

— Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…

— У мене є. У рюкзаку…

Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися — ніяк.

— Як тебе звати? — питає хлопець.

— Майя… Гілка.

— Прізвисько?

— Прізвище.

— А я Горох.

— Прізвище?

— Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій.

— А…

— Піду?

«Угу», — киває поспіхом.

Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей.

— Ти… вдягнися! — видушує Майка.

— Та добре…

— А грубка! — раптом згадує Майка найголовніше.

— Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш… — Грюк дверима. І німо.

Майка прилипає до вікна — ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець — одежинка під пахвою.

— Хворий… — Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель із яскраво-жовтою гумовою ручкою.

Реп’яхові Різдво муляло — спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приїду — усім технікумом мчимо в Карпати на лижі». І до роботи не візьмешся — свята. А в Реп’яха ж справ… Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує двадцять першу «Волгу» і врешті бачить кінець тим мордуванням. У майстерні і думається краще. А Реп’яхові є про що кумекати! Крутився на кухні, усе рахував подумки: «Півтори тисячі зелених за продану хату доведеться Томі віддати… Залишок заховаю… І куди ж їх запхати?!»

О, то справа складна. Тамара Реп’яхова — жіночка уважна. І муха без її дозволу по хаті не літає — побоюється. Петро вже й на старий «Зінгер» косував, і під телевізор «Самсунг» пробував, і люстру розхитував, і поміж банок у сараї намагався — не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.

— А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!

— Е-е-е, жінко! — Та далі метикувати.

Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі — тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі — стріль!

— Йо-ма-йо! — Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому — «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка — хрест на пузі! — обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму — піди спробуй.

Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:

— Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?

От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.

— Куди?! — Жінка брови звела, на порозі стала.

— Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, — не зумів збрехати.

І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».

— Гроші давай!

— Так я теє… Саме збирався. — Віддав жінці півтори тисячі баксюків. — Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.

Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:

— А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?

Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився — клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?

Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.

— Христос народився! — Петро йому.

— Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, — буркнув Галаган.

— Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…

— Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!

— Всі? — Реп’ях і про Різдво забув.

— Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч — каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.

— У кролів хіба алергія на горілку? — зацікавився Петро. — Свині, приміром, не дохнуть.

— А все хата твоя! — роздратувався кум. — І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…

— Ти теє… — пройнявся Реп’ях. — Давай хоч обдерти їх допоможу.

— Свято ж… — Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. — Гайда. Пом’янемо.

— Кого?

—