Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

class="p1">«Які дядьки?»

«Он ті!» показала вона.

Я виглянув з бур’янів. За півкварталу звідти якісь чоловіки ремонтували вулицю.

«Вони нас не бачать!»

«Ні, бачать!»

Я піднявся. «Чорт забирай!» вилаявся я й поплівся назад додому.

Деякий час  я не бачив Ліли Джейн. Мені було байдуже до неї. Саме проходив футбольний сезон і я був, у своїй уяві, квотербеком. Я міг кинути м’яч на 90 ярдів і вибити на 80. Та коли у мене був м’яч, нам майже не доводилось бити. Я був найспритнішим бігуном. Треба було не менше п’яти-шести чоловік, щоб зупинити мене. Іноді, як і в бейсболі, мені було їх шкода і я дозволяв звалити себе після 8 чи 10 ярдів. Тоді я отримував важку травму і мене виносили з поля. Моя команда починала поступатися, десь 40 проти 17, а за 3-4 хвилини до кінця матчу я знову з’являвся на полі, сердитий через травму. Щоразу отримавши м’яч, я біг через усе поле аж до самого тачдауну. А як верещав натовп! А у захисті мені просто не було рівних. Шалений Чінаскі! Я був ніби заряджений пістолет. Я мчав уперед, відхилявся убік і назад. Я проривав блок за блоком, перестрибував через гравців. Мене не могли утримати. Всі були безсилими проти мене. Нарешті, тягнучи на собі п’ять гравців протилежної команди, я проривався з ними на спині до переможного тачдауну.

Одного разу якийсь здоровань зайшов до нас на подвір’я через задню хвіртку. Він підійшов до мене. Він був десь на рік старшим і не з нашої школи. «Я зі школи Мермоунт,» сказав він.

«Тобі б варто було забратися звідси,» відповів я. «Скоро повернеться батько.»

«Та невже?» запитав він.

Я підвівся. «Чого тобі треба?»

«Я чув, що ви там у школі Делсі думаєте, що круті.»

«Ми виграємо у всіх змаганнях.»

«Це через те, що ви мухлюєете. Ми у Мермаунті не любимо таких.»

На ньому була стара синя сорочка, що трималася на половині ґудзиків. На руці в нього був пов'язаний шкіряний ремінець.

«Думаєш ти крутий?» запитав він мене.

«Ні.»

«А що там у тебе в гаражі? Гадаю я візьму щось собі.»  

«Не лізь туди.»

Двері гаража були відчинені, тож він просто пішов туди. Там не було чого брати. Він знайшов старий здутий волейбольний м’яч і підняв його.

«Гадаю, я візьму ось це.»

«Ану поклади на місце.»

«Закрий пельку!» крикнув він і пошпурив м’яча мені в голову. Я присів. Він вийшов з гаража прямо на мене. Я відступив.

Він пішов углиб двору. «Ніхто не любить шахраїв!» крикнув він. Він нахилився до мене. Я позадкував. Я відчув, як від нього війнуло вітром, коли він схилився. Я заплющив очі, накинувся на нього й почав дубасити. Я все бив і бив. Я відчував, як він бив у відповідь, проте не чув болю. Це все через переляк. Я не мав іншого виходу, як тільки лупити. Раптом почувся крик: «Ану припиніть!» Це була Ліла Джейн. Вона стояла біля нас. Ми одразу ж припинили бійку. Вона підняла стару бляшанку й пошпурила в нас. Вона влучила у хлопця з Мермаунт, прямо йому в лоба. Він підвівся й побіг, голосячи й плачучи. Він вибіг у ворота й зник. Маленька бляшанка. Мене здивувало те, що такий здоровань як він почав рюмсати. У нас у Делсі був кодекс. Ми ніколи не видавали й звуку. Навіть скиглії переносили побиття сумирно. А ті хлопці з Мермаунту не були варті нічого.

«Ти мені не допомогла,» сказав я Лілі Джейн.

«Так він же ж тебе бив!»

«Мені було не боляче.»

Ліла Джейн вибігла через хвіртку, до свого подвір’я і зникла в будинку.

Мабуть, я їй подбаюсь, подумав я.

11

Протягом всього другого й третього класу мене так і не брати грати в бейсбол, проте я знав, що й так розвиваюсь, як гравець. Якби мені дали битку, я знав, що міг би відбити м’яч далеко за будівлю школи. Одного дня я стояв біля майданчика, коли до мене підійшов учитель.

«Що ти робиш?»

«Нічого.»

«Це урок фізкультури. Тобі треба брати в ньому участь. Чи ти інвалід?»

«Що?»

«В тебе щось не так зі здоров’ям?»

«Не знаю.»

«Ходи зі мною.»

Він повів мене до гурту. Вони грали у кікбол. Ця гра нагадує бейсбол, тільки гарють у неї футбольним м’ячем. Пітчер котив його, а вибиваючий мав відбити його ногою. Якщо м’яч ловили, ти вилітав. Якщо ж тобі вдавалося відбити його чисто, або ж вибити за межі поля, треба було робити пробіжку.

«Як тебе звуть?» запитав мене вчитель.

«Генрі.»

Він підійшов до хлопців. «Генрі гратиме на шорт-стопі,» сказав він.

Це були хлопці з мого класу. Всі вони мене знали. Шорт-стоп був найважчою позицією. Я знав, що вони змовилися проти мене. Пітчер накотив м’яч дуже повільно, а відбиваючий вистрілив прямісінько в мене. Він вдарив сильно, але я зорієнтувався. Хоча м’яч був великий, я виставив руки і спіймав його без проблем.  Я кинув м’яч назад до пітчера. Наступний вчинив так само. Цього разу він ударив трохи вище. І трохи сильніше. Без проблем. Потім до бази підійшов Стенлі Грінберг. Моє везіння скінчилося. Пітчер подав м’яч, Стенлі відбив його. Він полетів у мене, ніби ядро, мітячи прямо в голову. Я хотів присісти, та не зробив цього. М’яч просто врізався мені в руки й застряг там. Я відкинув його пітчеру. Три аути. Я побіг уздовж лінії. Коли я повернувся, якийсь хлопець підійшов до мене й мовив, «Чінаскі, класний прийом!»

Це був хлопчина з жирною чуприною й волоссям у носі. Я розвернувся. «Агов!» гукнув я. Він спинився. Я поглянув на нього. «Більше ніколи не смій говорити зі мною.» Я побачив страх у його очах. Він поплентався на позицію, а я підійшов до паркана й сперся на нього, спостерігаючи за грою. Ніхто зі мною не стояв, та мені було байдуже. Я здобував авторитет.

Це важко пояснити. Ми були дітьми найбідніших і найнеосвіченіших батьків, училися у найбіднішій школі, більшість з нас навіть не могли нормально харчуватися, та все ж ми були набагато більшими за хлопців з інших, більш благополучних шкіл міста. Наша школа славилася цим. Нас боялися.

Наша команда шестикласників просто розривала інші команди. Особливо у бейсбол. Це були просто розгроми з рахунками 14-1, 24-3, 19-2. Просто ми вміли бити по м’ячу.

Одного дня нам