Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

за нього всіма лапками і заплющив очі від страху. Хробак скрутився по зміїному, а потім із силою та швидко випрямився і стрибнув на смерекову гілку. На щастя, дострибнув і зачепився за неї.

Форель спробувала було підпливти до смереки, але ж там голки гострі. Це ж не дубовий листочок. Розізлилася ще дужче, але попливла геть шукати легшого сніданку.

Переляканий мураха прийшов до тями.

— Як це ти так стрибнув? Ти де навчився по-зміїному? Може ти не хробак, а змія?

— Якось вийшло. Сам не знаю. Це був єдиний наш шанс. Бачив колись, як змія стрибала. Я подумав, що якщо змії можуть стрибати, то й хробак зможе. Ми ж подібні.

Втомлені друзі замовчали. Кожен думав про те, що сталося, і не міг повірити, що залишився живий.

5. На краю світу

Пливли довго. Велика смерекова гілка надійно їх захищала і було тут більш-менш спокійно та сухо, то ж обоє мандрівників заснули. На ранок побачили, що річка стала ширшою і стрімкішою.

Вдень у далині щось зашуміло. Здавалося, що хтось могутній рве річку навпіл і при цьому реве, як усі лісові ведмеді разом. Відчувалася небезпека. Мураха заліз на самий вершок гілки і гукнув:

— Я бачу, що річка там закінчується!

— Як таке може бути?

— Не знаю, але це буде скоро.

— Може це і є край світу? — якось невпевнено прошепотів Зява.

Наближався великий водоспад. Ні мураха, ні хробак ще не знали, що це таке. Не встигли подумати, як відчули, що смерекова гілка донизу полетіла.

— Тримайся, Зява!

— Тримайся, Вусику!

Гілка зачепилася за величезну сосну, яка колись тут впала від старості. Друзі перелізли по ній до берега. Насправді берегом виявився невеличкий кам'яний виступ, який стирчав зі скелі. Це місце полюбляв орел, який жив у цих місцях. Сюди кожного дня він прилітав водичку пити та крила свої обмивати.

— Ховайся! Йди сюди! — наказав хробак мурасі. Було видно як з-під хмар на скелю спускається донизу величний птах. Орел. Справжній цар усіх птахів.

Подорожуючі сховалися під єдиним листочком, який ріс на цій скелі, причаїлися.

Орел попив водички, помив крила під падаючою водою, змахнув ними і полетів. Гостей не помітив.

Хробак і мураха перевели дух і почали роздивлятися навкруги. Місцина була красива і велична. Видно було так далеко, що світ здавався безкінечним. Водяний пил, який утворювався від гірського водоспаду, мільйонами краплин зависав у повітрі. Коли сонячне світло потрапляло на нього, народжувалася веселка. Вона вигравала усіма кольорами і відтінками, наче навмисно хотіла показати себе з найкращого боку.

Друзі сиділи і милувалися.

День збігав. Сонце помалу схилялося до землі. Все було як завжди, тільки не було видно обрію. Він заховався за хмарками. Здавалося, начебто Сонечко лягає в пухову перину, зроблену із найтонших хмаринок і зшиту яскраво-червоними, рожевими і фіолетовими нитками.

— Ось він який, Край світу. — Зява, як зачарований, дивився на захід Сонця, і плакав від щастя.

— Я такого дива ще ніколи не бачив. — Вусик тішився ще більше. Не лише тому, що його друг Зява здійснив свою мрію. Подумки радів з того, що горобець йому просперечався і він тепер багач.

— І не побачиш більше. Але одна така мить вартує усіх наших випробувань.

— Так, це правда.

Коли сонце заховалося, лягли вони, щасливі, і заснули.

6. Повернення додому

Мураха встав раненько і поки Зява ще спав, обійшов усю скелю. З усіх боків був камінь. Хробак не прориє і не видряпається. «Що ж робити?» — думав мураха.

Прокинувся хробак. Він був задоволений і щасливий.

— Ти поки спав, я тут все облазив. В мене погані новини. Усюди камінь. Зайти-то ми сюди зайшли, а от вийти… Які будуть ідеї?

— Мені й тут добре, я нікуди не хочу йти.

— Що? А їсти ти тут що будеш?

— Буду на воді одній жити.

— А про мене ти подумав? Я на воді не зможу жити. Мені трава потрібна. Я ж не скельний, а лісовий мураха! Чи тобі вже до мене байдуже? — мураха розізлився.

— Не гарячкуй, щось придумаємо.

Та не думалося хробакові. Сидів собі на краєчку скелі і милувався краєм світу.

Вусик ходив з боку в бік і розмірковував. Річкою назад не повернешся, бо проти течії не попливеш. Вниз річкою пливти — це буде ще далі від рідного лісу. Долізти назад — сил не вистачить. Єдиний, хто міг їх врятувати, це Орел. Але як до нього підійти? Аж раптом мураха, який безперестанку ходив цілий день, зупинився, підняв догори лапку і вигукнув:

— Знайшов! Я знаю, як ми повернемося додому.

— Цікаво як?

— Ми полетимо!

— Не сміши мене! Народжений повзати, літати не може!

— Ми на Орлі!

— Мураха на Орлі? — Зява зареготав.

— Пам'ятаєш, я теж колись сміявся із твоєї мрії? — розсердився мураха.

— Добре не буду, я тобі вірю. — хробак зрозумів, що це серйозно. — Розповідай свій план.

В полудень, коли Орел повинен був прилетіти на водопій, друзі сховалися під листочком і стали чекати. Орел з'явився так само, як і вчора. Тільки-но напився, як Мураха з хробаком вилізли, вклонилися і кажуть:

— Доброго дня, Ваша Високосте! — Орел здивовано оглянувся.

— Ми посланці із далекого Чарівного лісу. Усе лісове птаство послало Вам низький уклін і запрошення на відвідини. Наготували для Вашої Величності там 183 чарівних добірних зернини.

— Для мене?

— Так, саме для Вас, Пташинська Світлість. Найкращі зернини. Чарівні зернини.

Здивувався Орел. Не було ще такого, що б його хтось так припрошував у гості. І ще й з чарівними зернинами. Хоч скуштую, що це таке.