Читати книгу - "Король у Жовтому"

на нього і стиснув своєю правицею шию чоловіка. Венс важко гепнувся на підлогу, а містер Вайлд знову швидко видерся на крісло і, потираючи спотворені вуха обрубком лівиці, обернувся до мене і попросив передати йому облікову книгу. Я зняв її з полиці. Він розгорнув її та після недовгих пошуків охайно списаними сторінками самовдоволено прокашлявся й вказав на ім’я Венса.

— Венс, — зачитав він, — Осґуд Освальд Венс.

Почувши своє ім’я, чоловік на підлозі підвів голову й повернув своє зведене судомою обличчя до містера Вайлда. Його очі були налиті кров’ю, губи розпухли.

— Звернувся двадцять восьмого квітня, — продовжував містер Вайлд. — Рід діяльності: касир Національного банку Сифорт, відбував термін у Синг-Синг[21], звідки був переведений до психіатричної лікарні для злочинців. Помилуваний губернатором Нью-Йорка і виписаний з лікарні дев’ятнадцятого січня 1918 року. Репутацію зіпсовано у Шипсгед-Бей. Плітки, що він живе не тільки на легальні прибутки. Відновити негайно. Винагорода: тисяча п’ятсот доларів. Примітка: привласнював суми, що сягають тридцяти тисяч доларів, з двадцятого березня 1919-го. Має чудову родину, міцно стоїть на ногах завдяки впливові свого дядька. Батько — президент банку Сифорд.

Я подивився на людину на підлозі.

— Устань, Венсе, — лагідно промовив містер Вайлд. Венс підвівся, наче загіпнотизований. — Він зробить усе, що ми йому накажемо, — сказав містер Вайлд і, розгорнувши рукопис, прочитав усю історію імперської династії Америки. Потім м’яким і заспокійливим тоном він повторив усі важливі для Венса моменти, що так само стояв мов у землю вкопаний. Його погляд був настільки порожнім і бездумним, що мені здалося, наче він перетворився на недоумка. Я сказав про це містерові Вайлду, який відповів, що це не має жодного значення. Ми дуже терпляче пояснили Венсові, в чому полягатиме його участь у справі. Зрештою, він начебто все зрозумів. Містер Вайлд пояснив рукопис, послуговуючись кількома томами з геральдики, аби обґрунтувати свої дослідження. Він згадав про заснування династії у Каркозі, про озера, що пов’язували Гастура з Альдебараном і таємницею Гаяд. Він говорив про Касільду і Камілу, він описував похмурі глибини Демге й озеро Гелі.

— Пошматовані лахміття Короля у Жовтому сховають Ітіл назавжди, — пробурмотів він, але не думаю, що Венс його почув. Далі, рівень за рівнем, він провів Венса гілками імперської родини, до Вота і Тейла, від Наотальби і Примари Правди до Альдонеса, а потім, відклавши рукопис, почав розповідати прекрасну історію Останнього Короля. Я спостерігав за ним, схвильований і заворожений водночас. Він високо підвів голову, його довгі руки простягались у величному, сповненому гордощів і сили жесті, а очі блищали глибоко у западинах, наче два смарагди. Венс одурманено слухав. Що ж до мене, то коли містер Вайлд нарешті закінчив свою історію і, вказуючи на мене, прокричав: «Кузен Короля!», у мене в голові запаморочилось від збудження.

Доклавши аж надлюдських зусиль, щоб контролювати себе, я пояснив Венсові, чому лише я вартий корони і чому мого кузена треба або вигнати, або вбити. Я роз’яснив йому, що моєму кузенові не можна одружуватись, навіть після зречення всіх своїх прав, а також чому донька маркіза Авонширського була останньою, з ким він міг взяти шлюб, і як це позначиться на долі Англії. Я показав йому список з тисячами імен, що його дістав містер Вайлд. Кожна людина, зазначена там, отримала Жовтий Знак, яким ніхто не може знехтувати. Місто, штат, уся країна були готові повстати і трепетати перед Блідою Маскою.

Час настав. Люди мають дізнатися про сина Гастура, а весь світ — підкоритися чорним зорям, що сяють з небес над Каркозою.

Венс сперся ліктями на стіл, обхопивши голову руками. Містер Вайлд огризком графітного олівця накидав на берегах вчорашньої газети «Геральд» грубий малюнок. То був план розташування кімнат Гоберка. Далі він написав наказ і приклав печатку, а я, тремтячи, мов у лихоманці, підписав свій перший виконавчий лист іменем короля Гільдреда.

Спустившись на підлогу й відчинивши дверцята шафи, містер Вайлд витяг з нижньої полиці довгу прямокутну коробку. Він поклав її на стіл і відкрив. Усередині неї на шовковому папері лежав ніж. Я взяв його і простягнув Венсові разом із наказом та планом помешкання Гоберка. Тоді містер Вайлд сказав Венсу, що той може йти, і він пішов, важко волочачи ноги, наче бездомний волоцюга.

Я трохи посидів, спостерігаючи, як денне світло поволеньки гасне за баштою меморіальної церкви Джадсона. Потім зібрав докупи рукопис і решту записів, узяв свого капелюха і пішов до дверей.

Містер Вайлд спостерігав за мною у цілковитій тиші. Переступивши поріг, я озирнувся. Погляд маленьких очей містера Вайлда все так само був зосереджений на мені. За його спиною у згасаючому світлі дня згущувалися тіні. Я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, на яку вже наповзали сутінки.

Я нічого не їв від сніданку, але жодного голоду не відчував. Жалюгідний і вочевидь зголоднілий чолов’яга, що дивився через вулицю на камеру смерті, помітив мене і підійшов, аби розповісти про свої страждання. Я дав йому трохи грошей, сам не знаю чому, і він пішов, навіть не подякувавши. За годину з’явився ще один волоцюга, який так само розповів свою історію. У мене в кишені був клаптик паперу, відмічений Жовтим Знаком, і я віддав його безхатькові. Той спочатку по-дурному витріщився на нього, а потім, кинувши на мене сумнівний погляд, склав його з якоюсь надмірною обережністю і сховав за пазухою.

Електричне світло мерехтіло серед дерев, молодик сяяв у небі над камерою смерті. Очікування втомлювало. Я прогулювався від мармурової арки до артилерійських стаєнь і назад, до водограю. Пахощі трав і квітів, розлиті у повітрі, позбавляли мене спокою. Місячне сяйво переливалося у струменях фонтана, мелодійний плескіт крапель води нагадав мені дзвенькіт кольчуги у крамниці Гоберка. Але цей звук був не настільки заворожливим, а нудні промені місячного світла, що відбивались у воді, не викликали того відчуття витонченого задоволення, як сонячні відблиски на полірованій сталі обладунку на колінах Гоберка. Я почав було спостерігати за кажанами, що стрімко літали над водяними рослинами у басейні водограю, але їхній швидкий поривчастий політ напружив мої нерви до краю. Тож я знову став безцільно блукати туди-сюди серед дерев.

Артилерійські стайні огортала темрява, проте офіцерські вікна у казармах кавалерії були яскраво освітлені. Крізь ворота постійно снували стомлені солдати, що несли збрую, кошики з посудом та інший дріб’язок.

Кінні вартові на воротах змінилися двічі, поки я тинявся асфальтною доріжкою. Я подивився на годинник. Час уже майже настав. Світло у казармах згасало одне за одним, ґратовані ворота