Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

Розділ 5. Звільнення, або з однієї пастки – в іншу

 Коли він загрозливо нависає наді мною, неконтрольований страх заволодіває моїм розумом швидше, ніж я встигаю обдумати свої дії. Він змушує йти на крайності й діяти на емоціях. Мені досі невідомо хто переді мною. Одним різким рухом я встромлюю ручку у його шию, скрикуючи від жаху. Я ніколи не думала, що можу бути наскільки жорстокою і з такою легкістю завдати шкоди іншій живій істоті, тим більше з людським обличчям. Ленхарт напрочуд спокійно її витягує, не втративши й краплинки крові.

– Що ти таке? – тремтячими від сліз губами шепочу, не відриваючи погляду від місця на його шкірі, куди встромила ручку.

– Не варто було цього робити. Ти зараз дієш імпульсивно, як і у випадку із Даріусом. Не думаю, що тобі варто сваритись із єдиними, хто може хоч якось тобі допомогти.

– Ви допомагаєте не мені, а собі. Знаєте, що якимось чином можу спростити вам роботу.

– Поки що ти її не спрощуєш, а тільки додаєш, – натякає на те, що саме через мене їх бранець тепер на волі.

– Тоді вбий мене прямо зараз й вам не доведеться витрачати час на моє звільнення, – вилітає із моїх вуст швидше, ніж я встигаю усвідомити, що зовсім не готова прощатись із життям.

 Чоловік усміхається і я помічаю його зуби. Такі ж як у Даріуса. Він прибирає волосся із моєї шиї і я вже жалкую про те, про що попросила, адже бачила обличчя Олесі, коли Даріус з неприхованою жорстокістю увігнав в її тіло свої зуби. Якби я себе не картала, та помирати я не готова. Та тепер надто пізно, я сама прирекла себе на смерть. Я міцно заплющую очі в очікуванні невідворотного, а після чую його сміх й він просто зникає, залишаючи мене знову наодинці.

 Я знесилено сповзаю  по стіні й падаю на підлогу. Тілом проходиться тремтіння, яке я не можу контролювати. Мною трясе настільки сильно, що це можна побачити навіть на відстані. Зараз я не здатна навіть стати на рівні ноги. Тепер я не впевнена, чи хочу, щоб ці незнайомці мене звідси витягували. Мені невідомо чи кращі вони за самого Даріуса і які їх плани щодо мене. Те, що вони – не люди, я вже мала можливість переконатись на прикладі Ленхарта. Та і які люди здатні прожити понад триста років, якщо й не більше? 

 Минає ще годин з вісім, поки чоловік, якого Ленхарт назвав Кераном намагається перемалювати мій портрет, щоб витягти мене із пастки. Я не знаю точно як це працює й мені важко зрозуміти, навіщо так ускладнювати собі життя, вигадуючи просто неймовірний спосіб звільнення з полону картини. Та з іншого боку, після того, як я на власні очі побачила звільненого моїми зусиллями монстра в дії, то я б також не залишила йому жодного шансу на порятунок. Навіть не кожен художник в наш час здатен з неймовірною точністю перемалювати справжній витвір мистецтва, а саме таке враження справляла картина з портретом Даріуса.

 Після слів Ленхарта про те, що мене ніхто не пам’ятатиме, власне майбутнє виглядає аж надто примарним, навіть, якщо й вдасться звільнитись, а після ще й вижити. В одну секунду в мене відібрали все і це ще – не кінець моїм поневірянням. Схоже, що мої «пригоди» тільки починаються. Судячи із нового знайомства, моє життя вже ніколи не буде колишнім. Та за проблеми з поліцією я можу вже не хвилюватись. Тепер я, наче бісова невидимка.

 Зараз моє серце переповнює ненависть й жага помсти за подругу й втрачене майбутнє, яке в мене могло бути. Та водночас я усвідомлюю, що безсила проти того, з чим довелось зіткнутись. 

 В полоні роздумів не одразу помічаю, що стою вже не біля віконної імітації, а в оточенні так званих братів, які не зводять з мене своїх очікувальних поглядів.

 Та мою увагу від незнайомців вмить відвертають кроваві плями на килимах, стінах й меблях. Звідси все виглядає ще більш жахливо. Я прикриваю рота рукою й присідаю на тому місці, де лежало бездиханне тіло подруги. Зараз мене зовсім не хвилюють чужинці. В цю мить мене охоплює гостре почуття провини від якого хочеться кричати. Якщо досі в мене ще зберігалась жага до життя, то зараз від неї не залишилось й сліду. В мене опустились руки і я нарешті відчула невимовний страх до самого Даріуса, який в стані афекту не відчувався й затьмарювався жагою помсти за кращу подругу.

– Нам потрібно йти, ми й так тут занадто довго затримались і ти підеш з нами,  – лунає позаду мене й хтось легенько торкається мого плеча. – Ти вже нічого не зміниш. Тобі залишаться тільки допомогти нам, щоб ми якомога швидше його знайшли, поки ще хтось не постраждав. Даріус до біса голодний й злий. Коли він дійде до міста, жертв стане значно більше.

– Для чого вам я? Все, що знала – розповіла Ленхарту. Я випадково звільнила цього монстра.

– Якщо Даріус відчує, що тобі вдалось звільнитись, існує ймовірність, що він повернеться за тобою.

– І нехай! Мені нема чого втрачати. Для усіх, кого я колись знала й любила я ніколи не існувала.

– Самотужки у тебе жодного шансу, а з нами ти зможеш помститись за подругу. Він тобою скористався, щоб звільнитись, хіба не хочеться побачити його переможене обличчя? Вже заради цього варто прожити це життя.

– Мараку, досить з нею возитись! Від її рішення й так нічого не залежатиме! Хоче вона, чи – ні, а піде з нами й буде нам допомагати інакше відчуття провини мучитиме її душу до кінця її днів. А зважаючи на маніакальні замашки Даріуса, дні її будуть недовгими. – Чую вже інший чоловічий голос і він не належить Ленхарту, значить це голос Керана, який починає мене дратувати з першої хвилини нашого знайомства.

 Мені нічого не залишається, як піти з ними, поки я не вирішила, що робитиму далі. Зважаючи на небезпеку з боку Даріуса, не думаю, що мені варто залишатись наодинці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍