Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

По дорозі до магазину я думала, як швидко звикла до думки, що в мене тепер є цей пес. Я ще не знала, що робитиму з ним далі, але щось підказувало мені, що з ним у моєму житті стане цікавіше. І ось, через кілька хвилин, я вже стояла перед величезним магазином для тварин, куди ніколи раніше не заходила. 

У голові вже почали роїтися думки про те, що саме йому знадобиться: миска для їжі та води, корм, іграшки (всі ж собаки люблять іграшки, правда?), лежанка... Що ще? О, і не забудемо про нашийник, адже цей вже зносився.

Зайшовши всередину, я відчула себе так, ніби потрапила у світ собак і котів. Там було все: від величезних пакетів корму до смішних костюмчиків на Гелловін. Ого, не думала, що у світі тварин стільки всього. Мене починає трохи лякати цей асортимент. 

Загалом, ситуація виходила з-під контролю. Одна я точно все це не дотягну до дому, навіть якщо у мене три пари рук виросло б. Тому я швидко дістала телефон і написала у груповий чат з Даною і Варею. 

Я: Дівчата, потрібна допомога. Хто може зараз прийти в зоомагазин? 

Через кілька секунд прийшло повідомлення: 

Дана: Уляно, ти що, знущаєшся? Чому ти не на роботі? І чому тобі потрібна допомога в зоомагазині? 

Варя: Ти що, вирішила змінити професію? Влаштуватися продавчинею зоотоварів? 

Я закотила очі, намагаючись не засміятися вголос. 

Я: Нічого такого. Просто... потрібна допомога. Це важливо, повірте. Хто може? Я не жартую. 

Пауза. Обидві, мабуть, намагаються зрозуміти, що ж це за надзвичайна ситуація, яка змусила мене тікати з роботи і шукати порятунок у магазині для тварин. 

Варя: Я вільна за десять хвилин. Можу заїхати. Але ти все-таки поясни, що відбувається. 

Дана: Добре, і я під'їду. Але якщо це ще одна твоя витівка, я більше не буду довіряти твоїм повідомленням про «важливі справи». 

Вдихнула з полегшенням. 

Коли Варя та Дана нарешті з’явилися біля входу до магазину, обидві виглядали досить здивованими. 

— Ну що, Уляно, яка це така невідкладна справа змусила тебе відвернути нас від роботи й змусити приїхати сюди? — Дана, як завжди, була першою, хто почав допит. Її очі уважно вдивлялися в моє обличчя, намагаючись зрозуміти, чи це якийсь жарт. 

— І що ти робиш у зоомагазині? — додала Варя, злегка нахиливши голову, ніби намагаючись побачити щось незвичайне серед полиць. 

— Гаразд, дівчата, слухайте, — почала я, відчуваючи, як мені важко стримувати посмішку. — Сьогодні я… ну… можна сказати, «вкрала» собаку. 

Вони обидві дивилися на мене так, ніби я щойно сказала, що збираюся стати космонавтом і полетіти на Марс. 

— Ти що зробила? — шоковано перепитала Варя. 

— Уляно, ти жартуєш, так? Це якесь перебільшення? — Дана не відставала від Варі, її обличчя відобразило цілковите нерозуміння ситуації. 

— Ні, я абсолютно серйозна, — підтвердила я. — Я побачила Джека—Рассела прив’язаного до стовпа біля кафе. Він там сидів з самого ранку, без води та під палючим сонцем. Ніхто за ним не прийшов, ніхто навіть не звернув на нього уваги. А він дивився на мене такими очима, що я не могла його залишити. Тому… так, я його забрала. І тепер Джек у мене вдома. І я тут, бо мені потрібно купити для нього всі ці речі, інакше він буде жити як бідний пес без нормальних умов. І, власне, я одна все це не донесу. 

— Тобто ти справді вкрала собаку? — запитала Дана, все ще виглядаючи шокованою. — І ти вже дала йому ім'я? Ти назвала його просто Джеком? Ти завжди була найоригінальнішою з нас двох, але це... банально. Хто ти така і що ти зробила з нашою Уляною? 

— Це, мабуть, навіть вистачить на якусь статтю?  Цікаво скільки тобі дадуть за це? — додала Варя, сміючись. 

— Згодна, це не зовсім екстравагантно, але ти знаєш, інколи прості імена працюють найкраще. А що до статті... Там не було камер. І ніхто не бачив, як я це робила. 

Дана не змогла стримати усмішку. 

— Так ти тепер кримінальниця? І плануєш вести життя, катаючись по місту з собакою на руках? 

— Ой, дівчата, — зітхнула я. — Ви мені все-таки допоможете чи ні? 

Варя та Дана перезирнулися, наче намагалися вирішити, чи варто їм сміятися, чи плакати. Але зрештою, обидві розсміялися. 

— Це так не схоже на тебе, Уляно!  

Я знаю. Я це знаю...

Можливо, якби у мене була совість, то мені було б соромно за це. Але, ні, мені все одно. Пес тепер мій.

Мій телефон завібрував. 

Кретин: Що робить моя дівчина? 

Що за чортівня? Може, просто заблокувати його номер? 

Я: Фіктивна. 

Я: Що тобі треба? 

Кретин: Мені нудно, білочко. 

Спочатку називає мене своєю дівчиною, а тепер зізнається, що йому нудно. У мені починає закипати роздратування. Може, йому варто пошукати собі якесь інше заняття, замість того, щоб писати мені? 

Я: Мені все одно. 

Даніяр на мить зник, і я вже подумала, що він врешті залишить мене в спокої. Але телефон знову завібрував, і нове повідомлення змусило мене закотити очі. 

Кретин: Думаю про тебе, уявляю, як ти гніваєшся і мило хмуриш носик. Або як ти сексуально закочуєш очі.

Мило? Я не думаю, що роблю це мило. І точно не сексуально. 

— Чому ти так усміхаєшся? — несподівано запитала Дана.

— Я не усміхалася! — відповіла я трохи різкіше, ніж планувала, і намагалася відвернутися від її погляду, який став занадто цікавим. 

Дана з цікавістю глянула на телефон у моїх руках, але я швидко його заховала в кишеню, роблячи вигляд, що нічого не сталося. 

— Я бачила, як куточки твоїх губ піднялися, — не повірила Дана і підморгнула. — Цікаво, хто це так тебе розвеселив?