Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

3 глава

Уляна

Настрій: Коли погоджувалася на фіктивні відносини з Даніяром, я думала, що гірше вже бути не може. А потім я вкрала собаку. Виявляється, може. 

Варя та Дана щойно вийшли з кафе, залишивши мене саму в компанії моїх роздумів і пів порожньої чашки чаю. Чому, запитаєте? Тому що сьогоднішній день був настільки виснажливим, що я потребувала ще кілька хвилин мовчазного діалогу зі своїм внутрішнім «я», перш ніж зіткнутися з реальністю. 

Коли я нарешті підняла свій зад та попрямувала до виходу, то побачила, що маленька собака, породи джек-рассел, досі сидить прив’язана до стовпа біля входу. Очі цієї тварини — великі, круглі, наповнені надією і водночас втомою — були спрямовані прямо на мене. Мабуть, я виділяла якусь специфічну ауру, бо він дивився на мене так, ніби я його останній шанс. 

— Не дивись на мене таким поглядом, інакше я тебе вкраду, — прошепотіла я, піднімаючи брову, ніби ми домовлялися про якесь негласне партнерство. 

Перевела погляд на годинник: ця бідолашна істота сидить тут майже з самого ранку, коли я йшла на роботу, він вже сидів тут. Ні, серйозно, що це за господар, який залишає свого пса під палючим осіннім сонцем? Так-так, я розумію, що осінь, але сьогодні таке відчуття, що сонце вирішило відігратися за всі ті холодні дні, коли не змогло показати себе у всій красі. Собака хекає, розчепіривши свого рожевого язика, як маленький вентилятор. 

Намагаючись пригадати всі поради з етикету поводження з собаками, які я коли-небудь чула (і це було небагато, можливо, одне або два), я підходжу ближче до дверей кав’ярні, щоб ще раз поцікавитися. Я видихнула, треба запитати ввічливо, але не так ніби я збираюся когось вбити.

— Кхе, вибачте, чия собака прив’язана біля входу? — кинула я всередину приміщення, сподіваючись, що хтось зараз скочить з місця і скаже: «Ой, це моя!» та вийде, щоб врятувати свого бідолашну істоту. 

Але… тиша. А ще пара здивованих поглядів. Як ніби я питаю про НЛО, що прилетіло посеред вулиці й припаркувалося на місці для інвалідів. 
Значить так? Добре. 

Зробивши ще один глибокий вдих, я виходжу на вулицю, і ще раз подивилася на нього. Розмови з собаками не були моєю спеціальністю, але цей пес виглядав настільки жалюгідно, що я більше не могла стояти осторонь. 

— Ти випробовуєш мене! — зітхнула я, приймаючи рішення. 

Можливо, господар просто забув собаку. Або ж господар — повний ідіот. Обидва варіанти виглядали однаково реальними, але ні один із них мене не влаштовував. 

Що робити? Я не могла залишити цього малюка тут на вулиці. Сльози і журба в його очах змусили мене діяти швидко. Тому, витягнувши телефон, я подзвонила Яні. І повідомила їй, що сьогодні не повернусь в офіс. Я не стала вдаватися в деталі, але в її голосі прозвучало недовір'я, коли вона погодилася з моїм планом. 

— Так, Яно, мені треба. Ні, це не через Даніяра. Гаразд, побачимось завтра. 

Вона почала щось запитувати, але я швидко поклала трубку. Мені треба було рятувати цю тварину. Він усе ще дивився на мене з надією в очах. 

— Сподіваюся, ти не кусючий, — зняла з повідця і погладила його по голові. Він відразу перестав хекати і подивився на мене такими вдячними очима, що я відчула, ніби вже зробила щось дуже важливе. Добре, що хоч не вкусив мене за це. Хоча, можливо, він вже вирішив, що я — його новий господар, і просто здався. 

— Ну що, поїхали додому? — сказала я йому, хоча розуміла, що це звучить безглуздо. Собака тільки хвостом махнув. 

Я викликала таксі, і вже через кілька хвилин ми з моїм новим маленьким другом сиділи в машині. Водій таксі глянув на мене і на собаку, як на пару диваків, але вирішив нічого не питати. Мабуть, моя втомлена фізіономія говорила сама за себе. Пес сидів на моїх колінах, і я погладила її за вушком, відчуваючи, як тваринка заспокоюється. 

— Ну що, друже, — дивлячись у його великі очі, — здається, тепер у нас обох є новий початок. 

— Як тебе звати? — запитала я у пса, хоча знала, що відповіді не буде. — Ну що ж, раз ти не кажеш, буду називати тебе... Джек. Від твоєї породи. Тобі подобається ім'я Джек? 

Джек знову махнув хвостом, ніби підтверджуючи мій вибір. Я усміхнулася і вирішила, що це гарна ідея. 

Коли ми приїхали додому, я розплатилася з таксистом і завела Джека у квартиру. Він відразу почав все обнюхувати, ніби намагаючись зрозуміти, де він опинився. Я вирішила, що треба знайти для нього якусь миску для води і щось їсти. Я пішла на кухню, знайшла стару миску і наповнила її водою. Джек відразу почав пити, ніби не пив цілу вічність. 

— Ти, мабуть, дуже зголоднів, — сказала я, спостерігаючи за ним. — Зараз знайду тобі щось поїсти. 

Я відкрила холодильник і побачила, що там майже нічого немає. Я знайшла пів курки і вирішила, що це буде найкращим варіантом. 

— Ось, спробуй це, — ставлячи тарілку на підлогу перед Джеком. Він відразу накинувся на неї, ніби не їв цілий тиждень. — Як можна було залишити такого чудового пса на вулиці? 

Джек тільки поглянув на мене своїми великими, сумними очима, ніби погоджуючись зі мною. Мені стало його дуже шкода. 

— Добре, Джек, тепер ти будеш жити зі мною, — сказала я, гладячи його по голові. — Я не знаю, як це все вийде, але спробуємо, гаразд? 

Джек знову махнув хвостом, і я відчула, що зробила правильне рішення. 

Як тільки мій новий маленький друг спокійно заснув, я зрозуміла, що він, звісно, ситий, але далеко не забезпечений усім необхідним. У мене не було ні мисок для їжі, ні іграшок, ні навіть нормального повідця — коротше, я була абсолютно не готова до ролі собачої мами. 

— Так, потрібно сходити до магазину для тварин, — вирішила я. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що краще зробити це зараз, поки ще не пізно, і поки я не передумала. Тихенько, щоб не розбудити собаку, я одягнула кеди, схопила ключі, і вийшла з квартири. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍