Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

8. Викрадення

Дощ знову лив цілий день, заливаючи місто сірою пеленою. Діана сиділа в машині — не в позашляховику Всеволода, а в скромному седані, який він дав їй для поїздок, коли його не було поруч. Сьогодні він затримався в компанії, якась термінова зустріч, і вона поїхала додому сама. Її пальці стискали кермо, склоочисники гуділи, розмазуючи краплі по лобовому склу. Вона думала про нього — про його відстороненість, про те, як він уникав її погляду останніми днями. "Що я роблю не так?" — шепотіла вона собі, її голос заглушав шум дощу.

Дорога до маєтку вела через тихий район — старі будинки, порожні вулиці, де світло ліхтарів тьмяно відбивалося в калюжах. Вона не помітила тіні, що рухалися за нею, доки не стало запізно. Машина раптово смикнулася — щось ударило по задньому колесу, і вона втратила керування. "Що за..." — вирвалося в неї, коли седан закрутився, а потім вдарився об бордюр. Її серце закалатало, руки затремтіли, коли вона спробувала відкрити двері. Але вони не піддалися.

Темні постаті з’явилися прямо з дощу — троє чоловіків у чорному, їхні обличчя ховали капюшони. Один із них розбив вікно з її боку молотком, скло посипалося на її коліна, і вона закричала. "Виходь!" — гаркнув він, його голос був грубим, як наждачний папір. Вона спробувала відштовхнутися, її руки шукали телефон у сумці, але другий чоловік схопив її за волосся, витягнувши з машини. "Не рипайся, красуне", — просичав він, і його рука стиснула її горло. Третій ударив її по потилиці — не сильно, але достатньо, щоб світ потемнів. Її ноги підкосилися, і вона впала в калюжу, дощ заливав її обличчя, доки темрява не поглинула її.

Вона прийшла до тями в холодному, сирому підвалі. Її руки були зв’язані за спиною грубою мотузкою, що врізалася в шкіру, ноги затекли від сидіння на бетонній підлозі. Тьмяна лампочка гуділа над головою, кидаючи тіні на цегляні стіни. Вона кліпнула, її голова пульсувала від болю, але паніка ще не взяла гору. "Де я?" — прошепотіла вона, її голос тремтів. З темряви вийшов чоловік — високий, худий, із шрамом, що перетинав його обличчя від ока до підборіддя. Його очі блищали холодною жорстокістю.

"Ти — подарунок для Всеволода", — сказав він, його голос був низьким, із насмішкою. Діана стиснула щелепи, її серце закалатало. "Що вам від нього треба?" — кинула вона, намагаючись звучати сміливіше, ніж відчувала. Він усміхнувся, його зуби блиснули в тьмяному світлі. "Його гордість. І ти нам її даси". Він кивнув комусь позаду, і інший чоловік — кремезний, із татуюванням вовка на шиї — приніс камеру. "Посміхнися, красуне", — кинув він, наставляючи об’єктив на неї.

Вони змусили її зробити фотографію — постановочну, де вона нібито цілувала якогось незнайомця. Її штовхнули до стіни, притиснули до неї, і кремезний чоловік схилився над нею, його губи вдавали поцілунок, доки камера клацала. "Ні!" — крикнула вона, вириваючись, але удар по обличчю змусив її замовкнути. Її щока запекла, кров потекла з розбитої губи, але вона не заплакала. Щось у ній заворушилося — сила, що прокинулася ще в ту ніч із Всеволодом, — і вона стиснула кулаки за спиною, її очі горіли.

"Він повірить", — сказав чоловік зі шрамом, забираючи камеру. "І коли повірить, втратить силу, а ти станеш для нього ніким". Він розвернувся і пішов, залишивши її в темряві з двома охоронцями. Діана сиділа, її подих був важким, але вона не здавалася. "Він не повірить", — шепотіла вона собі, хоч сумнів гриз її. Вона відчувала його — десь далеко, через той зв’язок, який вона не могла пояснити. Її розум закричав до нього, благаючи почути.

Тим часом Всеволод сидів за столом у своєму офісі, його пальці стискали склянку з віскі. Зустріч із кланом була напруженою — старші питали, чому він не завершив зв’язок із Діаною, молодші шепотіли про слабкість. Він відмахнувся від них, його голос був різким: "Мої справи — не ваша турбота". Але їхні слова залишили слід. Він дивився на годинник — Діана мала бути вдома, але щось у ньому ворушилося, ніби передчуття бурі.

Двері кабінету розчинилися, і увійшов один із його людей — молодий, із нервовим поглядом. "Пане, це вам", — сказав він, простягаючи конверт. Всеволод нахмурився, розірвав його, і його очі потемніли. Фотографії випали на стіл — Діана, притиснута до стіни, її губи біля чужих, її очі закриті. Лист, написаний грубим почерком, додавав: "Вона зрадила тебе. Ти був правий, що не довіряв". Його рука затремтіла, склянка тріснула в його долоні, кров змішалася з віскі.

"Де вона?" — гаркнув він, його голос був хрипким від люті. Чоловік відступив. "Ми не знаємо". Всеволод встав, його очі спалахнули золотом, звір вирвався на поверхню. "Вона зрадила мене", — подумав він, і його гордість завила від болю. Але глибоко всередині щось шепотіло, що це брехня, і він ненавидів себе за те, що не міг заглушити цей шепіт.

Діана сиділа в підвалі, її руки боліли від мотузок, але вона не здавалася. Вона закрила очі, її думки тягнулися до нього. "Всеволоде, почуй мене", — шепотіла вона, і її сила, тиха, але справжня, пульсувала в її грудях. Вона не знала, чи дійде її поклик, але знала одне: вона боротиметься. За себе. І за нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍