Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

9. Зрада і гнів

Кабінет Всеволода наповнився запахом розлитого віскі й металу — кров із його розрізаної долоні капала на підлогу, залишаючи темні сліди. Фотографії лежали перед ним, розкидані по столу, як отруйні стріли, що влучили прямо в серце. Діана — його Діана — притиснута до стіни, її губи біля чужих. Лист із грубими літерами лежав поруч, його слова врізалися в нього, як ніж: "Вона зрадила тебе. Ти був правий, що не довіряв". Його подих став уривчастим, груди стиснулися, ніби хтось вирвав із них повітря.

"Пане, що робити?" — голос його підлеглого тремтів, молодий чоловік стояв у дверях, його очі уникали погляду альфи. Всеволод не відповів одразу. Його рука стиснула край столу, дерево тріснуло під його пальцями, кігті вирвалися назовні, дряпаючи поверхню. "Що тобі відомо?" — прогарчав він нарешті, його голос був низьким, як грім, що котиться перед бурею. "Ми лише знайшли її машину на дорозі до маєтку, але її самої ніде немає", — відповів чоловік, відступаючи назад, ніби відчуваючи бурю, що насувалася.

Всеволод різко встав, стіл перекинувся з оглушливим гуркотом, папери й уламки розлетілися по підлозі. "Знайдіть її!" — крикнув він, його очі спалахнули золотом, звір виривався на поверхню, кігті видовжилися, зуби оголилися в дикому вишкірі. Але коли чоловік поспішив вийти, Всеволод зупинив його різким жестом. "Ні", — сказав він тихо, і це слово було важким, як камінь. "Не шукайте, я дам їй спокій". Його голос тремтів від люті, але в ньому чувся біль, що рвав його зсередини. Чоловік завмер, спантеличений, але не наважився сперечатися, і зник за дверима.

Він залишився сам. Його погляд упав на фотографії, і він схопив одну з них, стиснувши так, що папір зім’явся в його долоні. "Зрадила", — прошепотів він, і його голос зламався. Він кинув фото в стіну, воно вдарилося і впало, але цього було замало. Він ударив кулаком по дзеркалу на стіні — скло розлетілося, уламки вп’ялися в його шкіру, але він не відчував болю. Його груди здіймалися, подих був хрипким, ніби звір усередині нього виривався, щоб розірвати все навколо.

"Я знав", — гаркнув він уголос, його голос відлунював у порожньому кабінеті. "Я знав, що не варто довіряти". Його гордість завила, як поранений вовк, і він відчув дивне полегшення — холодне, гостре, як лезо. Він не поставив їй мітку. Він не віддав їй усе. І тепер, коли вона показала своє "справжнє обличчя", він був вільний. "Вона ніхто і залишиться ніким", — подумав він, і його губи скривилися в гіркій усмішці. Але чому тоді його серце розривалося? Чому звір у ньому виє, ніби втратив частину себе?

Він упав у крісло, його руки тремтіли, кров стікала по зап’ястях, але він не звертав уваги. Перед очима спалахнули спогади — її усмішка, тепло і голос, що шепотів його ім’я в темряві. "Ти моя", — сказав він їй колись, і вона притискалася до нього, її пальці гріли його шкіру. А тепер ці пальці торкалися іншого. Його кулаки стиснулися, кігті вп’ялися в долоні, і він ударив по підлокітнику, розламавши його навпіл. "Брехня", — прогарчав він, але не знав, кому саме — їй чи собі.

Тієї ночі він не повернувся до маєтку. Він залишився в кабінеті, сидячи в темряві, його очі горіли золотом, а думки крутилися в хаосі. Звір усередині нього бився об клітку, виючи від болю, якого він не хотів визнавати. "Вона зрадила мене", — повторював він собі, як мантру, але кожен раз ці слова звучали менш переконливо. Її запах — той, що він так любив, — усе ще чіплявся до нього, і він ненавидів себе за те, що не міг його позбутися. "Я був правий", — шепотів він, але його голос тремтів, і вперше за довгі роки він відчув, як сльоза котиться по його щоці. Він змахнув її різким рухом, його гордість не дозволяла слабкості взяти гору.

Тим часом Діана сиділа в підвалі, її руки горіли від мотузок, що врізалися в шкіру, її губа кровоточила від удару. Охоронці стояли неподалік, їхні голоси гуділи, як далекі собаки, але вона не слухала. Її очі були закриті, її подих був важким, але рівним. Вона відчувала його — Всеволода — десь далеко, через той зв’язок, що пульсував у її грудях. Його біль ударив у неї, як хвиля, і вона здригнулася. "Він повірив", — подумала вона, і її серце стиснулося від жаху. Але вона не заплакала.

"Він не може повірити", — шепнула вона собі, її голос був тихим, але твердим. Щось у ній горіло — сила, що прокинулася в ту ніч під місяцем, сила, яку вона не розуміла, але відчувала. Її пальці стиснулися за спиною, мотузки вп’ялися глибше, але вона не здавалася. Вона закрила очі, її думки тягнулися до нього, як крик у темряві. "Всеволоде, це брехня", — шепотіла вона, і її сила пульсувала, посилаючи уривчасті образи — холодний підвал, кайдани, голоси ворогів. Вона не знала, чи дійде її поклик, але знала одне: вона не здасться. Навіть якщо він відвернеться від неї, вона боротиметься.

А в кабінеті Всеволод різко підняв голову. Її голос — слабкий, далекий — прорвався крізь його гнів, як шепіт уві сні. Він стиснув скроні, його очі потемніли. "Що це?" — прогарчав він, але образи спалахнули перед ним — темрява, мотузки, її тремтячі руки. Його звір завив, кігті дряпнули підлогу, і вперше за цю ніч сумнів пробився крізь його лють. "Ні", — гаркнув він, відкидаючи це, але його серце закалатало сильніше. Він не хотів вірити їй. Але не міг позбутися відчуття, що втрачає її назавжди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍