Читати книгу - "На запах м’яса"

купила! — вколола Оксана.

— Мене? Та в мене кролі в голові! І ти! У кума спитай!

Кум Реп’ях сидів на краю дивана під відклеєною шпалерою, що вона звисала облізлою смугою. Гладив по плечу схудлу, тьмяну Тому.

— Годі лежати, сонечко моє… — благав тоскно. — Вставай уже…

— Неправильно я жила, Петре, — прошепотіла Тома.

— Чого це? Нормально жили. Доньку виростили, сім’я в нас гарна. Пашемо, як ті коні…

— Радості мало було… Усе билися за щось…

— Так ми ще живі, Томо. Може, Бог задля того і час нам ще дав… Щоби зрозуміли… Вставай… — Допоміг дружині сісти на дивані.

— Раніше не цінували — не матимемо радості тепер. Саня-жид заступив… — сказала Тома.

— Поїхали до церкви. Свічку поставимо… Поговоримо з ним. Покаємося… Той хлопець доброю людиною був. Бачив — хіба хто його смерті хотів?! Відповість нам… Простить…

Тома кивнула. Зіп’ялася на ноги. «Половина Томи лишилася», — злякався Реп’ях. Повів дружину на кухню вмитися. Чаю змусив випити.

— Там… Біля магазину… — сказала Тома. — Собача таке руде нічийне всю зиму крутилося. Піди… Як не здохло, забери…

Аж усміхнулася тоскно, коли спостерігала, як худий, облізлий собака ковтав шматки м’яса з миски.

— Оце я… — вказала на тварину. — Аби не вдавитися тим життям…

— Поїхали, Томо. — Петро допоміг дружині вдягнутися, повів до моторолера.

Реп’яхи вже виїхали з Капулетців у бік сільської церкви за двадцять кілометрів від села, тож не бачили, як порожньою вулицею промчала блискуча синя «Волга». Керувало стерво з Лупиного хутора. На сусідньому сидінні лежав схудлий байдужий Хаус, дивився на дівчину холодним жовтим оком.

Несподіване рішення вибухнуло в Поминальну неділю.

У п’ятницю після битви з круком Майка ніби прокинулася. Зранений птахом живіт болів, та крукові пазурі залишили на тілі не тільки подряпини. Крізь відкриті рани влилося, заширяло в судинах хиже тваринне збудження. Било в скроні, не добра й спокою вимагало — м’яса. Майка й сама не розуміла, що вкладає в те слово, вгамовувала себе, навіювала: «Толя… повернеться… Дочекаюся!»

— Скоро Уляна буде! Навчить свічки робити, — вмовляла себе, та збудження не минало.

До ночі просиділа на Сандживовому подвір’ї. Бентежилася. Заночувала в нього, наче повітря Сандживової хати мало вивітрити злі думки, та вони бушували, не давали спокою. Кричали: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»

— Ні… — опиралася. Роззиралася зацьковано. — Хто тут? Усіх знищу…

У суботу зранку спробувала зайняти себе ділом — пішла на Сандживів город, рвала бур’ян, та справа не йшла. Збудження не минуло — колобродило-каламутило, спокою не давало. І відповідей. Повернулася на подвір’я: тут добро жило… Тут. Чому ж їй так зле?

— Згинуло добро! — прошепотіла. І хтось уже у вухо: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!»

— Ні!

Вихлюпнула на Реп’яха лють, однаково не заспокоїлася. Усе намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому серце не плаче — отрутою сходить. Як вгамувати? З тим і заснула на циновці в Сандживовій хаті.

У неділю прокинулася вдосвіта. Вийшла на подвір’я: туман луки вкрив, сонце сходить, птахи співають — диво. Людина на тому тлі — такий сумнівний елемент! Он під виноградом Хаус лежить — він не зайвий. Роззирнулася, наче знак їй із небес тої ж миті впаде: конкретний, незашифрований текст із чітким поясненням, як жити далі.

Підійшла до хвіртки й побачила… оленя.

Молода граціозна тварина стояла біля жовтої покинутої хати, уважно прислухалася до найменших звуків. Майка завмерла. Здивувалася, бо душа не зраділа, не звеселилася: врешті дочекалася! Геть не хотілося простягнути до оленя руку, прошепотіти йому довірливо: «Іди до мене… Не бійся! Не зашкоджу!» Гарячкові злі думки метушилися: м’ясо…

Зірвалася — мчала на оленя, волала, мов божевільна.

— Уб’ю! Уб’ю…

Олень дременув, перш ніж Майка встигла кілька кроків ступити. Бігла вслід, горлала, думки неслися брудним, засміченим потічком, виливалися гарячковими словами:

— Дістану… Усіх дістану! Маму! Чертога! Руську! Андрія! Не втечете…

Зупинилася біля жовтої хати — в очах жовто, мов хто жовч розлив.

— Не втечете… — Є рішення, бачить м’ясо. — Сьогодні ж… по ваші душі піду. Тільки… порядки тут наведу.

Прибрала все чисто в Сандживовій хаті, речі на місця порозкладала, зупинилася біля яскравого помаранчевого рюкзака — файний!

— На згадку про Сашка візьму… — вирішила.

Рюкзак на плече, замкнула Сандживову хату, віднесла ключі від хат Санджива й Троянова до Уляни. Склала їх у скляну півлітрову банку, поставила її на поріг. Перекотила свій китайський синій дирчик до Уляниного дровника. І врешті наважилася зайти до власної хати, ніби все найстрашніше сталося саме тут, у кімнаті з блакитною стелею і двома чорними круками на ній.

— Скоро повернуся… Не сумуй… — упевнила хату. — Як Толя прийде, передай йому — скоро буду. Зі справами в Києві розберуся й мерщій сюди.

Укинула в Сандживів яскравий помаранчевий рюкзак целофановий пакет із грішми, файл із документами, влізла в джинси й білу сорочку на ґудзиках: колись купила її в Добриках у секонді, та так жодного разу і не вдягла…

Замкнула хату. Один ключ до кишені поклала, запасний, що його Толя інколи із собою брав, вкинула до банки біля Уляниного ґанку — одна з тих, хто на Лупиному хуторі колись… радів.

Витягла з-під винограду Хауса — несла до автівки важку тушу, примовляла:

— Їдемо, їдемо! Я тебе не полишу… Дивись, не дряпайся…

Завела двигун. Визирнула у відчинене вікно блискучої синьої «Волги». Над головою високо в небесах кружляли круки.

— Що? — визвірилася. — Маємо бути чорними, щоби нас помітили на білому світі?..

7

У середині травня вранці даішники на в’їзді до Києва з боку Чернігівської траси зупинили брудну, як чорт, «Волгу ГАЗ-21». Усередині радіо розривається.

— Музику вимкніть! Сама вирядилася, а автівка брудна, — роздратовано кинув немолодий майор засмаглій — певно, з островів! — русявій дівчині в чистій білій сорочці. Як же ненавидів він цих крутих пердушок! Коханці автівок їм понакупляють разом із водійськими посвідченнями, ніби від того панянки до автівки з повагою ставитимуться. От і ця! Ретро-автівка наново відреставрована. Неозброєним оком видно: до фіга грошей потягла… А вона й помити її лінується!

Зазирнув у салон і отетерів: поряд із дівчиною сиділо чудовисько — величезний, схожий на рись, сіро-коричневий плямистий кіт, їв майора холодними жовтими очима.

— Дощі були, — сказала Майка.