Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Тіме, ти не бачив…

Та договорити не встиг, бо баклан з якогось переляку вдарив кулаком в носа, від чого я похитнувся та, не втримавши рівноваги, подався назад. Приземлення було не з приємних, але більше непокоїв вираз його обличчя: злий, ненависний, навіть здалося, що Тім ладен був ще й плюнути на мене. Втім, це вперше баклан повівся не як… тюхтій. Та це зовсім на мить я дозволив собі цю слабкість. Кому-кому, а не йому протягувати до мене руки не знати з якого переляку. 

Підвівшись, я витер носа, з якого почала юшити кров. Вирівнявся перед цим дурнем і ладен був накинутись на нього, але Мехмет вчасно став поміж нами. Побачивши мого носа, він занепокоєно оглянув мене, а потім нахмурено на баклана, який вже спокійно пішов снідати. Ну-ну.

– Вам потрібна допомога, пане, – промовив схвильовано Мехмет, потягнувши за собою. Я спробував опиратися, та він цокнув язиком, вказавши на носа. – Це не жарти, пане. Що у вас сталося?

Запитав згодом, але ще б самому зрозуміти.

– Гадки не маю, – пробубонів під ніс, якого Мехмет заткав ватними тампонами, аби спинити кров. Обережно торкнувся пальцями перенісся й дещо з полегшенням видихнув. Отже, не зламав. – Знати б яка муха покусала всіх…

– Когось іще побили?

– Та ні… Просто Уляна десь зникла…

– А, то пані пішла на пошуки з напарником.

– О такій порі?

Відсторонив Мехметову руку від себе й здивовано подивився на нього.

– Сам здивувався, але дівчина здалась сумною. Ще звечора.

Оце вже цікаво. Таки щось мало статися з обома… Але що? Думай Валеро… Та жодних думок навіть близько не пояснювали розбитого носа та Уляниного ігнорування моєї персони. Завершивши возитися з моїм носом, Мехмет зробив мені каву, але вдовольнився зранку лише сімітом. Чомусь снідати геть перехотілося.

Коли Карім роздав завдання, я вихопив наше й пішов до автівки, проігнорувавши його запитальний погляд на мій ніс. Баклан поплентався позаду, та було вкрай тупо розраховувати на те, що після його вибрику, я буду кудись його везти. Не чекаючи доки те нещастя наздожене, завів двигун й поїхав у заданому напрямку. Їхати довелося в інший кінець острова. Та, побачивши місце призначення, я скрипнув зубами. 

– Ну ви знущаєтесь! – вирвалось, коли вкотре глянув на карту, а потім на острів посеред озера.

Роздивившись навколо, я не побачив тут жодного човна, яким би дістатись туди. Невже поквапився з рішенням щодо помилування Айлін? Не витрачаючи часу, та періодично лаючись, але не знав ще на кого більше, роздягнувся й поліз у воду. Гадаю, по поверненню Мехмет мені вичитає нотації, що з підбитим носом поліз у хтозна-яку воду, хоча й здавалась чистою. Та, чесно кажучи, було байдуже. Принаймні прохолода води збавляла в мені ту лють, яку от-от ладен був вилити на баклана. 

Ступивши на берег, я з полегшенням зітхнув й на кілька хвилинок приліг, аби кінцівки хоч трохи відпочили. Але думки, що той недоумок може припертися слідом змусило мене почати пошуки. 

– Занадто ти добрий, Валеро…

Знову бубнів під носа, оглядаючи місцину та ймовірне місце для цидулки. Діяв інтуїтивно, пішов по ледь помітних слідах. До невеличкого каменя.

– Ну не кажіть лише, що мізків вистачило закопати ще й під ним… 

Таки вгадав.

– Дилетанти…

Почав жменями вигрібати пісок у місці, з якого відкинув камінець. Вкотре запитував себе, а навіщо мені тепер вся ця гра та дурня, яка вже порядком набридла. Особливо, коли ще й носа ні за що побили та хто? Баклан, якому намагався допомогти? Та щоб ще коли-небудь я комусь допомагав! Щойно серед піску показалась фіолетова стрічка, я з полегшенням видихнув. 

– “Серця на грані катастрофи”? Що за дурня?

Аж скривився від безглуздя… Розумію, що писати жіночий роман це ще те випробування, але підлаштувати розділ під подібну дурню? Серйозно? Мої мізки досі важко налаштовувалися на сприйняття чогось подібного. Подавшись знову у воду я поплив на той берег. Як би не намагався уявити, яким чином втиснути це в книгу, нічого путнього не виходило. 

Вже на березі, витрушуючи з вух воду, побачив баклана, який вже мало не біг до мене, роздуваючи ніздрі. Одразу ж запримітив отриману цидулку й хотів було вхопити її, та я відступив.

– Дай сюди, – просичав крізь зуби Тім, все дужче стискаючи щелепи.

Та проігнорувавши це шипіння, я спробував оминути його. Але сьогодні він точно не з тієї ноги підвівся. Турнув у плече з усієї сили, від чого я похитнувся. Ось так спустив з рук носа, то тепер вже взагалі в себе повірив. З пасії замахнувся й закинув цидулку в озеро.

– Ти що зробив?! – майже з писком вирвалось в баклана.

Але було байдуже.

– Поставив, де взяв.

Тім знову турнув мене.

– Ненавиджу тебе!

– Та на здоров’я! Не подавись, – й пішов до автівки, але це нещастя з якогось переляку знову кинулось на мене.

Тепер вже мусив захищатися. У відповідь на удар по ребрах, вдарив його в живіт.