Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Тобі всього завжди мало! – кричав він, завдаючи мені нових ударів.

– Не моя проблема, що ти загальмований! – гарчав, ухиляючись від нових замахів.

Вхопившись за його плечі, обидва полетіли до землі, куверкаючись. Від влучного удару коліном в пах, я аж скрутився, а баклан скористався ситуацією й вклався зверху, товкмачачи мене кулаками й приповідаючи про свою люту ненависть до мене. Вже наступної миті, коли він знову замахнувся до мого обличчя, я перехопив його руку й за зап’ясток відвів її від себе.

– Гей! Ви що робите?! 

Почув якогось турка, та вже скинув баклана з себе, нависнувши над ним. Чоловіком виявився Озкан, який обхопив мої плечі, відтягуючи від цього дикуна.

– Заспокойтеся!

– Не підпускай цього психа до мене і все буде добре, – обтираючи обличчя від крові, промовив я. Висмикнув руки з Озканової хватки й зневажливо подивився на баклана, сповненого люті. Мабуть, не меншої, ніж тепер в мене. – Це останній раз ти мене торкнувся чи перетнувся зі мною. Наблизишся бодай ще раз – попереджувати більше не буду. 

Тримаючись за вражене місце, яке досі нило від болю поволікся до автівки. Дивувався яким дивом я його таки дійсно не прибив. Хоча всю дорогу жалкував, що не зробив цього, аж настільки він мене дістав особливо своїми істериками. В готель я повернувся чорніше хмари. Та й зовнішнім виглядом привернув чималу увагу від Мехмета та Айлін… Мигцем помітив, що й Макс з Уляною теж були на терасі. Але до всіх було байдуже. Моя лють мене розривала. Хай би горів цей острів разом з усіма ними! Зроби добро й обов’язково вляпаєшся в неприємності, доки навкруги будуть ідіоти!

Стукіт у двері я вкотре ігнорував. Навіть коли вийшов з душу, він не припинився. Повідомлення так само продовжували приходити. Але не хотів нічого та нікого чути. Роздивлявся себе у дзеркало, знову милуючись розбитим носом та новими саднами. Бачу, ми з ініціативою вже перейшли на “ти”, якщо вже вона мене так полюбила.

Знову пролунав стук, а слідом й знайомий голос:

– Пане, це я… – Мехмет явно був стурбованим.

Зітхнувши, все ж підійшов до дверей. Побачивши мене з розпашілими саднами Мехмет мало не присвиснув. Доки був в одязі все здавалось не таким страшним. Пропустив його в кімнату й замкнув двері. З собою він приніс знову якісь мазі та цілу аптечку й почав обробляти мої “здобутки”.

– Розповісте?

– Не варто робити добро, Мехмете. 

Почув лише як він хмикнув, наносячи мазь. 

– Може просто люди по-іншому сприймають те, що ви робите? – запитав згодом, хоча більше було схоже на констатацію.

– Може. Але байдуже. Для всіх гарним не будеш… Дякую за турботу, Мехмете.

– Люди різні… 

– Це точно.

– Принесу вам чаю.

– Не треба. Краще кави.

Коли чоловік пішов, я впав на ліжко, втупившись у стелю. Божевільня. Наступні кілька повідомлень вже починали дратувати, але дотягнувся до телефону. Було купа повідомлень від Айлін та в груповому чаті. Рита вже не на жарт почала хвилюватися за мене, тому мусив набрати її. Побачивши мою розмальовану мармизу вона не могла підібрати слів. Та що там вона, навіть у Ярика дар мови зник. Обидва так і зависли перед камерою, ніби зв’язок зник, а картинка залишилась. Якби вони не кліпнули, то так би й подумав.

– І хто це тебе так розмалював? – вже без жартів запитав Яр. – А хоча ні, правильніше запитати “за що”? 

– Знав би я… Або ж баклан підчепив якусь хворобу…

– То це той дивак так тебе?

– Яре, ти хочеш поговорити про баклана чи є щось іще?

– Валер, – втрутилась в розмову Рита, відсунувши Ярика вбік, – що там в тебе відбувається?

Ну і що я маю розповідати? Знав би сам… Тому розповів все, починаючи з Айлін та Уляни, дивних поведінок та й самого поводження “напарника”. Але наступне Ритине припущення мене розсмішило. 

– Кажу ж тобі, це ти лише думаєш, що вас ніхто не бачив! – наполягала вона на своєму.

– До того ж… – додав Ярик. – Якби я побачив, що моя дівчина таке зробила б з іншим, то, звісно ж, крайнім я робив би саме того невдаху… І наваляв би йому не з меншою ненавистю, ніж Тимур тобі. Тому, тут я згоден з Ритою – вони в курсі.

Та я все ще переварював слова Ярика, дивлячись на Риту. Мабуть, ось це той важіль, який не давав мені змоги припуститись помилки, бо дізнався б Яр про мої почуття… Нашої дружби вже давно б не існувало. Але якщо їхні припущення мали вагу, то тепер було все досить зрозумілим. І Уляна… Виходить я й тут налажав, зробивши їй боляче? Хоча ж насправді все було геть не так… Втім, замість того, аби промовитись хоч словом чи вимагати пояснень, мене просто проігнорували через чужу дурість… Ще й через ту ж дурість, по морді надавали саме мені. Це вже точно занадто!