Читати книгу - "Молоко з медом"

розпачі скрикнула вона.

Та негайно прибігла зі своєї кімнати.

— Що сталося, заради Бога? Чого ти так репетуєш? Лінка обернулася до неї, і мама вибухнула сміхом.

— Ого! Рівняний пожежний насос?

За мить реготали обидві.

— Прошу тебе, зроби щось із нею, я мушу піти під душ. Я вся в лайні, а він от-от прийде!

За кілька хвилин Лінка повернулася, загорнута у великий рушник.

— Дай, я її зараз погодую. Сподіваюся, більше несподіванок не буде? І що мені тепер надягти?

— Візьми оту бежеву. Тобі в ній чудово.

— Карамельну?

— Ну, нехай карамельну. Так чи сяк, ти в ній прекрасно виглядаєш.

— Якщо я в неї влізу, — зауважила Лінка.

— Влізеш. Ти така сама худа, як до вагітності.

— Не перебільшуй, — засміялася Лінка, запихаючи сосок немовляті до ротика.

— Аж ніяк. Сама переконаєшся.

Мама, звісно, мала рацію.

А Оскар, побачивши Лінку в дверях, таку милу, щасливу, у карамельній сукенці, яка підкреслювала колір її каштанових кучерів, подумав, що анітрохи не схоже, наче вона нещодавно народила дитину.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав. — А де мала? — роззирнувся довкола.

— Ти до неї прийшов чи до мене? — засміялася Лінка.

— До неї, звичайно. А що, вона вийшла?

— Ага, на вечірку подалася. Мені шкода. Залишилася тільки я.

Любителька вечірок з’явилася на руках у бабусі. Як завжди, мала серйозний вираз обличчя, що аж ніяк не пасувало до її вигляду янгола з білявими кучериками.

— Привіт, — сказав Оскар. — Привіт, Єво. Я забираю твою маму в кіно, знаєш?

— Ми в кіно? Супер! — зраділа Лінка.

— О ні! Пробовкався! Та, бачиш, у присутності цієї принцеси язик сам розв’язується.

І вони пішли, махаючи руками принцесі в повзунках з полуничками, чиє набурмосене личко зрештою зникло за дверима.

— Вона дивиться на мене так, наче я їй не подобаюся, — поскаржився Оскар.

— Не переймайся. На мене вона теж так дивиться.

— Але ж вона тобі нині всміхнулася.

— Так, один раз. А скільки часу я з нею проводжу? Знаєш, статистика тут явно не на мою користь. А якщо серйозно, то мені здається, що вона просто вивчає світ. Чуйно. Уважно. Цей вираз її обличчя дуже уважний, а не суворий. Я б сказала… аналітичний.

— Філософ?

— Може. Знаєш, що? Давай бодай трохи про неї не говорити? Я б хотіла хоч ненадовго відчути себе, як раніше.

Оскар кивнув головою. Здається, він зрозумів, що Лінка мала на увазі.

— Знаєш, що? — продовжувала вона, вже більше нагадуючи йому оту колишню балакучу Лінку. — Я ж щодня виходжу з дому до школи. Бачуся з людьми. Не сиджу зачинена вдома. Проте лише нині, от зараз, я на мить відчула волю.

Відчула себе такою, як колись. Навіть вітер мені здається інакшим, розумієш?

— Не знаю, — зізнався він. — Розумієш, у мене немає… таких обов’язків. Я не знаю, як воно.

— Ну, так. Але насправді це дуже приємно, — підсумувала Лінка. — Дуже!

Пізніше вони гуляли над Віслою й говорили про фільм.

— Знаєш, що? Я відчула якесь… піднесення. Коли вона розкривала всі ті листи з вишів, як вступила… Хотіла б я колись це відчути.

— Відчуєш.

— Мабуть, не цього року. Ти ж знаєш, що мені немає з ким залишити малу. Навіть мама сказала, що виш — це не…

— Може, щось вигадаємо.

— Я знаю. І думаю про те, щоб подавати документи потай від них. Подати — і побачити. Може, я однаково не пройду, то й проблем не буде.

— А якщо вступиш?

— Не знаю. Малій буде… почекай… сім із половиною місяців. Замала, щоб віддати до ясел. Няня… це коштує купу грошей, і взагалі, важко знайти когось нормального. Але я однаково хочу переконатися, чи можу вступити.

— Звичайно! Обов’язково! Крім того… обставини змінюються!

— Змінюються?

— Так.

— Але що могло б змінитися?

— Гадки не маю. З мого досвіду випливає, що просто щось змінюється. Що життя іноді йде мовби власним маршрутом, незалежно від нас. Неправда, що ми все мусимо вигадати самі. Іноді щось вигадується за нас.

— Не завжди воно добре вигадується.

— Не завжди. Але часто. Побачиш. Роби своє, а доля тобі допоможе…

— Ого! Це прозвучало дуже серйозно.

— Бо це серйозна розмова.

Вони вже майже дійшли до мосту, який привітав їх написом: «Добре, що ти є».

— Добре, що ти є, — сказала Лінка.

— Що?

— Дивися. Цей напис.

— А, — відказав Оскар трохи розчаровано. — Справді.

— Але добре. Справді добре, що ти є, — глянула на нього. І він раптом понад усе на світі запрагнув її поцілувати. Тут і тепер. Пригадав оту невдалу спробу, як він уже хотів це зробити, але тільки взяв її за руку. Якусь мить вагався, чи не виглядатиме він ідіотом і чи ця ризиковна спроба не зіпсує їм весь вечір. Але мусив спробувати. Просто мусив.

Лінка смакувала кавою, яку вони пили в кіно. Цукром, шоколадом, карамеллю, медом. Вона вся була карамельною, як ця її сукенка, медовою, наче квіти, до яких злітаються бджоли. Пригорнув її міцніше до себе. Так міцно, що здавалося, наче він крізь шкіру чує биття її серця.

— Тобі не холодно? — запитав, точніше, прохрипів Оскар.

Лінка заперечно похитала головою.

— Зараз? Холодно? Що ти.

І тепер уже вона його поцілувала. І коли на секунду, між десятим та одинадцятим поцілунком, розплющила очі, то знову побачила цей напис. «Добре, що ти є». І всміхнулася.

Пізніше, коли вже лежала в ліжку й довго вдивлялася в ніч широко розплющеними очима, вона знову подумала про фільм. Про місто, що його головна героїня неначе не любила, а кохала. «Ти так гарно описала Сакраменто, — сказала черниця. — Мабуть, ти дуже любиш своє місто». «Ні, я просто його описала. Я була уважною». — «А хіба не в тому полягає любов? Хіба любов і уважність — це не одне й те саме?» Лінка довго про це думала. Пригадувала різні випадки. І те, що Оскар завжди звертав на неї увагу й із розумінням ставився до її потреб. Що заохочував її писати, придумав, як переобладнати кімнату, щоб вони з Євою помістилися, що до її малої донечки він теж був дуже уважним. Намагався краще її зрозуміти. І навіть зараз повів у кіно й на прогулянку, бо добре відчував, чого вона потребувала. Навіть цей фільм був наче створений для неї. Боже, подумала вона, мені пощастило. Мені просто пощастило. Не знаю, що там буде далі, але я щаслива.

Бабуся приїхала наступного ранку. І відразу вдома зробилося так гарно, як завжди, коли вона приїздила. Наче й мала нелегку вдачу, ніби завжди щось було не так, конфлікти в минулому, нез’ясовані справи… Але