Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 90: Евсун мертва ?

 

Есма шукала Евсун та Омера всюди. Вона не могла дозволити, щоб хлопчик залишився з нею. Її люди доповіли, що Евсун знайшли в Алечаті . Не гаючи ні секунди, Есма разом зі своїми людьми вирушила туди.

Новина швидко дійшла і до Левента. Він розумів, що ситуація загострюється, і мусив діяти негайно. Його мета була одна – приїхати першим і врятувати Евсун та Омера. Він гнав на шаленій швидкості, але… не встиг.

Тим часом Евсун і Омер спокійно снідали. Вони голосно сміялися, насолоджуючись моментом щастя, якого було так мало в їхньому житті. Омер розповідав якусь смішну історію, і Евсун сміялася разом із ним, коли раптом у двері постукали.

Стукіт був настирливим, рішучим. Евсун насторожилася. Вона обережно підійшла до дверей і відкрила їх. Перед нею стояла Есма. Очі жінки палали холодною люттю. Евсун застигла на місці, а в наступну секунду люди Есми схопили її.

— Онуче мій… — промовила Есма, заходячи всередину.

Омер, який досі сміявся, тепер виглядав наляканим. Він не розумів, що відбувається, але серце підказувало йому, що щось страшне.

— Відпустіть її! — закричав хлопчик, але ніхто не звернув уваги.

Есма кинула на Евсун холодний погляд, а потім силою витягла Омера з будинку.

— Мамо! Мамо, я не хочу! Мамо, допоможи! — голос Омера лунав усе далі й далі.

— Омер! Омер! — закричала Евсун, але її крик потонув у гуркоті машин.

Есма разом із Омером сіли в авто і поїхали в невідомому напрямку.

Евсун залишилася на землі, розбита, знесилена, з відчаєм у серці. Сльози палили очі, а біль здавалося пронизував її наскрізь. Вона втратила Омера. Втратила назавжди.

Але її страждання ще не закінчилися.

Люди Есми мали наказ позбутися Евсун. Вони без вагань схопили її, замотали в грубий мішок. Евсун боролася, кричала, намагалася вирватися, але сили були нерівні. Вона відчувала, як холодні руки здавлюють її тіло, як її несуть кудись.

А потім… удар. Вода.

Мішок полетів у море.

Холодний шок стиснув груди. Вода почала швидко заповнювати легені. Евсун відчайдушно борсалася, але мотузки не давали навіть спробувати виплисти. Вона знала — це кінець.

Її думки хаотично миготіли в голові.

“Омер… Я більше ніколи тебе не побачу…”

“Емір… Я більше не зможу торкнутися тебе…”

Біль був нестерпним. Біль прощання, біль втрати.

Вона ще раз спробувала вирватися, вдихнула солону воду й… пішла на дно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍