Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

в сумочку, вона витягла звідти якийсь предмет і несамовито пожбурила його бармену в голову.

Чоловік пригнувся, і в нього над головою щось пролетіло, розбивши на друзки пляшку, тимчасом як жінка, заливаючись гучним реготом, кинулась до дверей, і вже за мить з вулиці долинув швидкий стукіт підборів по мокрій бруківці.

Бармен із жалем оглянувся довкола.

— Марно її наздоганяти, — сказав він, — і, боюся, те, що вона кинула, не відшкодує вартості розбитої пляшки віскі. — Він розгріб скалки, витягнув звідти щось темне, схоже на тесаний камінь, і, піднісши його до обличчя, почав уважно розглядати.

— Цікава штука, — сказав він. — Можливо, хтось із джентльменів бажає її придбати?

Та відвідувачі й вусом не повели на увесь той рейвах, втупившись у свої кухлі. На якусь мить вони відірвали від них погляди, з підозрою кинувши оком на розбиту пляшку, а тоді знову повернулися до таємних перемовин та гучних сварок, а боязкі самітники присмокталися до своїх келихів, насолоджуючись смердючим запахом алкоголю.

Дайсон мигцем глянув на річ у руках бармена.

— Ви не заперечуватимете, якщо я гляну? — запитав він. — Яка вигадлива старовинна річ, чи не так?

Це був чорний прямокутний камінь завдовжки близько чотирьох дюймів і двох з половиною завширшки. Взявши його до рук, Дайсон радше відчув, ніж зрозумів, що він торкнувся чогось священного. На поверхні каменя виднілося щось схоже на різьблення і знак, від якого у Дайсона закалатало серце.

— Я не проти його придбати, — він тихо мовив. — Двох шилінгів буде достатньо?

— П'ятдесят центів, — сказав чоловік, і на тому домовилися.

Дайсон осушив свій кухоль пива, що виявилося доволі смачним, запалив люльку і, посидівши трохи, неквапом пішов із пабу. Діставшись свого помешкання, він замкнув двері й поклав камінь у себе на столі, а тоді вмостився в кріслі, сповнений рішучості, як військо у шанцях, що взяло в облогу місто. Перед ним, у тьмяному світлі свічки, лежав камінь, придивившись до якого, Дайсон спочатку побачив знак руки із затиснутим великим пальцем між вказівним та середнім. Він був чітко вирізьблений на тьмяній чорній поверхні каменя, і великий палець вказував на щось унизу.

— Це просто візерунок, — сказав Дайсон до себе, — можливо, символічний орнамент, але точно не напис чи символ колись мовлених слів. Рука вказувала на вервечку фантастичних візерунків, завитків та закарлючок з найдосконаліших і найтонших ліній, розташованих на певній відстані одне від одного на поверхні каменя. Значки були надзвичайно заплутані й, схоже, викарбувані без якоїсь систематичності, як відбиток великого пальця на віконній шибці.

— Можливо, вони мають природне походження, — подумав Дайсон. — Адже траплялося, що знаходили камені з найдивовижнішими візерунками, схожими на тварин та квіти, до створення яких жодним чином не була причетна людина. — І він знову схилився над каменем зі збільшувальним склом, тепер остаточно переконавшись, що то не природні стихії накреслили ці заплутані лабіринти ліній. Завитки були різної величини: деякі з них були діаметром в одну дванадцяту дюйма, а найбільші розміром з шестипенсову монету, і під лінзою чітко проглядалися правильні й довершені лінії, що в найменших завитках були вирізьблені на відстані одної сотої дюйма. Все це мало вражаючий, просто фантастичний вигляд, і, дивлячись на містичні знаки, на які вказувала рука, Дайсон відчув подих прадавніх часів, коли якась істота взяла до рук той камінь, щоб вирізьбити на ньому загадкові знаки, задовго до того, як із землі прорізалися пагорби, а скельні породи несамовито кипіли в надрах землі.

— Отже, «чорне небо» віднайдено, — сказав він, — але значення цих зірок, боюся, може бути на віки втрачено.

Вулиці Лондона огорнула тиша, й холодний вітерець залетів у кімнату Дайсона, що схилився над каменем, який тьмяно виблискував у світлі свічки. Врешті, поклавши стародавню річ у шухляду письмового стола, він ще дужче перейнявся справою сера Томаса Вівіана. Він уявив ошатно вбраного багатого джентльмена, що, за дивним збігом обставин, лежав мертвий під знаком руки, і його охопило тверде переконання, що між смертю цього світського доктора з Вест-Енду й дивними знаками на камені був нікому не відомий та вкрай неймовірний зв'язок.

Він днями просиджував за своїм письмовим столом, вдивляючись у камінь, не в змозі відірватися від нього погляду, цілком підпавши під його чари, але й досі безпорадний, втративши будь-яку надію розгадати таємницю викарбуваних символів. Врешті, у відчаї, він покликав містера Філіпса, щоб отримати консультацію фахівця, двома словами переповівши йому історію про те, як він знайшов камінь.

— Оце так! — вигукнув Філіпс. — Дуже цікаво. У вас в руках справжня знахідка. Більше того, скидається на те, що вона давніша навіть за хетську печатку. Зізнаюся, що такого письма, якщо це не прості подряпини, я ще не бачив. Ці завитки справді дуже вигадливі й незвичайні.

— Так, але мені кортить дізнатися, що вони означають. Не забувайте, цей камінь — те саме «чорне небо» з листа, якого знайшли в кишені сера Томаса Вівіана. Він безпосередньо стосується його смерті.

— Та ну, що за нісенітниці! Безумовно, це надзвичайно давня плитка, викрадена з якоїсь колекції. Так, з рукою вийшов дивний збіг обставин, але зрештою, це — всього лише збіг.

— Надмірний скепсис — це не більш ніж легковір'я, і ви, любий Філіпсе — живий тому приклад. Однак чи змогли б ви розшифрувати цей напис?

— Немає нічого, що б я не взявся розшифровувати, — відповів Філіпс. — Не думаю, що його неможливо розгадати. Ці значки, звісно ж, цікаві, та, гадаю, вони не настільки вже незбагненні та загадкові.

— Тоді заберіть камінь і зробіть все, що у ваших силах. Бо ті написи мене вже переслідують. Таке відчуття, ніби я надто довго дивився в очі самого Сфінкса.

Філіпс пішов, поклавши плитку у внутрішню кишеню. Він майже не сумнівався у власному успіхові, адже він вивів тридцять сім правил для розшифровування написів. Проте, коли він завітав до Дайсона через тиждень, на його обличчі не було й сліду радості від перемоги. Він застав свого друга у стані крайнього роздратування, що міряв кроками кімнату, ніби шаленець у нападі гніву. Дайсон нервово обернувся, коли почув, як відчинилися двері.

— Ну, — мовив Дайсон, — у вас щось вийшло? Що означають ці написи?

— Любий друже, мені прикро це визнавати, та в мене нічогісінько не вийшло. Я безуспішно перепробував усі відомі мені способи розшифровування написів. Я був такий