Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

настирливий, що надіслав камінь своєму приятелеві, який працює у Британському музеї, але навіть він, неабиякий фахівець у цій царині, не знав, що на це сказати. Це, мабуть, пам'ятка якогось зниклого з лиця землі народу або взагалі іншого світу, відмінного від нашого. Я не забобонний, Дайсоне, і ви знаєте, що я не маю жодних ілюзій, але, правду кажучи, я хочу якомога швидше позбутися цього чорного каменя. Зізнаюсь, у мене через нього видався важкий тиждень. Він — троглодитський і викликає в мене відразу.

Філіпс витягнув з кишені плитку і поклав її на столі перед Дайсоном.

— Між іншим, — продовжив він, — хай там як, а в дечому я таки мав рацію. Цей камінь насправді є частиною колекції. Там, на звороті, зберігся шматочок потемнілого паперу, що був, мабуть, ярликом.

— Так, я це помітив, — відповів Дайсон, страшенно розчарований. — Поза сумнівом, папірець колись був ярликом. Та мені байдуже, звідки взявся камінь, я лише хочу дізнатися, що означає напис на ньому, тому і не звернув на той клаптик жодної уваги. Гадаю, попри те, що ця штуковина є нерозв'язаною загадкою, вона, однак, надзвичайно важлива.

Незабаром Філіпс пішов, і Дайсон, досі пригнічений, взяв до рук плитку й неуважливо її перевернув. Шматок ярлика настільки потемнів, що виглядав як звичайнісінька пляма, і Дайсон, мимохіть придивившись до нього, побачив сліди олівця й одразу ж нетерпляче схилився над каменем, піднісши до очей збільшувальне скло. На жаль, зберігся лише шматочок паперу, і Дайсон заледве зміг розібрати лише окремі слова та склади. Спочатку він прочитав щось схоже на «Ін-Роуд», трохи нижче «...ха із кам'яним серцем», а решту було відірвано. Але розгадка не забарилася, і Дайсон усміхнувся, неймовірно задоволений собою.

— Ну звісно, — сказав він уголос, — це не лише найгарніший, але й один із найпопулярніших кварталів Лондона. Мені залишиться тільки прилаштуватися на вежі, спостерігаючи за тим, що коїться у прилеглих провулках.

Він переможно виглянув з вікна на вулицю, на протилежному боці якої виднілися ворота Британського музею. У прихистку стіни-огорожі цього чудового закладу якийсь «бідний художник», чи то пак крейдовий митець, малював просто на тротуарі свої бездоганні творіння, сподіваючись на схвалення та мідяки веселих і не дуже перехожих.

— Чудово! — мовив Дайсон. — Цей художник мені й допоможе.

IV

Тротуарний митець

Містер Філіпс, попри всі зречення — попри вимурувану ним самим стіну здорового глузду, межами та висотою якої він звик пишатися — в глибині душі надзвичайно цікавився справою сера Томаса Вівіана. Хоча перед своїм другом він і одягав маску байдужості, його розум не міг опиратися висновкам Дайсона, які той перед ним виклав, а саме, що уся ця пригода мала дві сторони — жахливу й таємничу. Зброя зниклого народу, що розітнула артерію, червона рука як символ страшного вірування, що вказувала на вбитого чоловіка, і кам'яна плитка, яку Дайсон заприсягся знайти і таки знайшов, з відбитком руки прокляття і написом внизу, порівняно з яким навіть найдавніші руни блякли та скидалися на сучасну абетку Та не лише це гризло його та збивало з пантелику. Як пояснити той факт, що під тілом лежав розкладений ніж без єдиної краплі крові на лезі? Припущення, що червону руку на стіні намалював хтось, чиє життя минало у вічному мороці, тривожило і навівало якийсь неосяжний страх. Однак це лише розбурхувало його цікавість, і вже через десять днів після повернення каменя він знову навідався до «чоловіка-містерії», як він поза очі називав свого друга.

Завітавши до похмурого й просторого помешкання на Ґрейт-Рассел-стріт, він відчув, як змінилася тамтешня атмосфера. Колишнє Дайсонове роздратування розвіялося, складки на чолі розгладилися — він сидів за письмовим столом біля вікна, дивлячись на вулицю з виразом похмурого задоволення, не звертаючи жодної уваги на купи книжок та газет, що лежали перед ним.

— Любий Філіпсе, який же я радий вас бачити! Пробачте, що не підводжуся, щоб як годиться привітати вас. Підсувайте крісло до стола і спробуйте цей чудовий тютюн.

— Дякую, — відповів Філіпс, — судячи із запаху, підозрюю, він доволі міцний. Але що це все означає? На що ви дивитесь?

— Це моя спостережна вежа. Запевняю вас, час летить дуже швидко за спогляданням цієї красивої вулички та класичної витонченості музейного портика.

— Ваші химерії просто вражають, — сказав Філіпс, — то вам вдалося розшифрувати напис? Бо мене він теж зацікавив.

— Останнім часом я облишив цю справу, — відповів Дайсон. — Гадаю, всі ці закарлючки можуть зачекати.

— Справді? А як щодо вбивства Вівіана?

— А, то вам і справді цікаво? Що ж, ми в жодному разі не можемо заперечувати, що цей випадок справді дуже дивний. Та чи не здається вам, що «вбивство» — трохи загрубе слово? Неначе зі стенду «їх розшукує поліція». Може, я трохи старомодний, та я не можу перестати вірити у силу розкішного слова. «Жертвопринесення», до прикладу, звучить набагато вишуканіше, ніж «вбивство».

— Нічого не розумію, — сказав Філіпс. — Навіть близько не можу вловити ходу ваших думок у цьому лабіринті.

— Думаю, незабаром усе стане набагато зрозумілішим для нас обох, та сумніваюся, що вам сподобається та історія, яку ви почуєте.

Дайсон знову запалив люльку і відхилився назад у кріслі, однак не розслабився, а продовжував уважно споглядати вулицю. Після тривалої мовчанки він раптом голосно й полегшено видихнув, аж Філіпс здригнувся від цього несподіваного звуку, підвівся з крісла і почав ходити по кімнаті.

— Треба перепочити, на сьогодні годі, — сказав він, — зрештою, це трохи втомлює.

Філіпс запитально подивився у вікно. Надворі сутеніло, і у світлі ліхтарів неясно вимальовувалися обриси музею, але на вулиці було доволі гамірно, там усе ще вирували людські юрби. Крейдовий митець на протилежному боці згрібав своє причандалля, стираючи з тротуару довершені творіння, а поверхами нижче люди з брязкотом почали зачиняти віконниці. Філіпсу було невтямки, чому Дайсон раптом полишив свій спостережний пост, і його почали немало дратувати ці заплутані загадки.

— Знаєте, Філіпсе, — мовив Дайсон, спокійно походжаючи по кімнаті, — я розповім вам, як я працюю. Я користуюся теорією неймовірності. Не чули про таку? Зараз поясню. Уявімо, що я стою на сходах собору Святого Павла і виглядаю сліпого чоловіка, що кульгає на ліву ногу. Навряд чи я побачу ту людину, чекаючи на неї годину. Якщо я чекатиму дві години, шанси збільшаться, але не суттєво, та