Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Я намацав якісь двері, — голос хлопчика прозвучав приглушено, але в ньому відчувалася прихована напруга, ніби він не до кінця вірив у те, що справді це сказав.

— Відчини їх, — коротко відповів Габріель, відчуваючи, як у нього всередині зароджується сподівання, що вихід справді поруч.

Сапфір на мить затримався, шукаючи ручку, його пальці ковзали по шорсткій поверхні дерева, покритій сирістю й павутинням часу. Врешті-решт він знайшов її — холодний метал, що здався майже крижаним на дотик.

Він натиснув.

Двері піддалися зі скрипом, що прокотився тунелем, як далекий відгомін іншої реальності.

І тут—світло.

Яскраве, жорстке, ріжуче.

Габріель інстинктивно примружився, його очі, звиклі до густої темряви, болісно відреагували на різкий контраст. Він підняв руку, затуляючи обличчя, поки очі повільно не почали звикати.

Сапфір моргнув кілька разів і присвиснув.

— Ми… зовні.

Габріель озирнувся, і серце його на мить затримало удар.

Будівля, з якої вони вибралися, височіла далеко позаду них, її похмурий силует застиг, як привид минулого, що відпустив їх, але ще не забув. Він навіть не підозрював, що вони пройшли так далеко під землею.

Повітря тут було чистим, насиченим запахами вологого листя та ранкового холоду. Сонце вже сходило, його м’яке світло ледь пробивалося крізь крони дерев, розфарбовуючи світ у золотисто-блакитні відтінки.

І тоді, ледь чутно, десь із глибини лісу, долинуло виття.

Габріель напружився, перевівши погляд на Сапфіра.

Але той лише крикнув через плече:

— Гейб, не відставай!

І побіг.

Прямо в ліс.

Габріель застиг на мить, витріщившись на нього.

— Сапфір! — крикнув він, але хлопчик лише махнув рукою, не зменшуючи швидкості.

— Повір мені!

— Ти серйозно?! — Габріель глянув на густий ліс, що розкидав свої тіні попереду, і закотив очі. — Ми тікаємо з одного кошмару прямо в інший?!

— У мене відчуття, що це правильний шлях! — Сапфір не зупинився, його голос лунав між деревами, стаючи все віддаленішим.

Габріель зітхнув.

Це був найгірший план із усіх можливих.

Але у нього не було вибору.

Зітнувшись, він кинувся слідом.

Ліс тягнувся нескінченним, чорним морем тіней, що завмерли у передчутті бурі. Повітря було насичене вогкістю, густе, мов розлите чорнило, і кожен вдих наповнював легені терпким запахом гниючого листя та сирої кори. Гілки старих дерев спліталися в дивні химерні форми, їхні покручені, вузлуваті тіла тягнулися догори, ніби намагалися вирватися з лап цієї моторошної глушини.

Габріель і Сапфір бігли вперед, не зупиняючись, не озираючись, а земля під їхніми ногами була м’якою, прогнилою, ніби вони ступали не по реальному ґрунту, а по тканині кошмару, що затягував їх дедалі глибше.

Десь далеко, немов з іншого виміру, знову пролунало виття.

Цього разу ближче.

Холодний, моторошний звук, що змушував кров стигнути в жилах, а серце завмирати між ударами. Це було не просто виття вовка чи якогось звіра — у ньому було щось людське, але спотворене, перекручене, таке, що не мало права на існування.

— Чорт… — Габріель озирнувся через плече, хоча знав, що краще цього не робити.

Сапфір, що біг попереду, раптом різко скинув голову.

— Ми майже на місці! — вигукнув він, намагаючись перекричати шум, що дедалі більше згущувався навколо.

Але Габріель уже не слухав його.

Він почув інше.

Шепіт.

Він виростав із самих надр лісу, сплітався з вітром, із шелестом листя, із потріскуванням сухих гілок під ногами. Спочатку тихий, мов далекий відголос, а потім—голоси. Вони линули з кущів, із-за стовбурів, здавалися всюди і ніде водночас.

"Не озирайся..."

"Не тікай..."

"Залишся..."

Шепіт огортав, проникав під шкіру, заповнював розум, немов чиїсь чужі думки прокрадалися в його власні.

Габріель зціпив зуби й стиснув кулаки, змушуючи себе не зупинятися.

Попереду Сапфір рвонув ще швидше, ніби відчув, що часу майже не лишилося.

— Швидше! — крикнув він, прориваючись крізь низькі хащі, гілки яких різали йому руки.

Габріель побіг за ним, відчуваючи, як щось невидиме розтягується за його спиною, мов холодні пальці, що намагалися схопити його за плечі.

Дерева зімкнулися довкола, стали вищими, товстішими, неприродно викривленими. Висока трава шелестіла під поривами вітру, а тьмяне світло світанку ледь пробивалося крізь хащі, ніби самі дерева не хотіли їх відпускати.

Раптом Сапфір різко зупинився.

Габріель ледве встиг зупинитися поряд, його серце калатало у грудях.

Попереду, серед зарослих кущів і коріння, виднілося щось.

— Це воно, — прошепотів Сапфір.

Він говорив упевнено, але в його голосі відчувалася тривога.

Габріель відчув її теж.

Вони знайшли щось.

Щось, що чекало на них.

Перед ними, мов застиглий відгомін минулого, піднімалася стара кам’яна будівля.

Вона була невеликою, але в ній відчувалася дивна велич, ніби вона зберігала в собі щось більше, ніж дозволяли її скромні розміри. Витесані з грубого сірого каменю стіни були порослі мохом, їхні краї згладжені часом і негодами. Густі ліани обплутували її, мов зелені змії, тягнучись до вузьких вікон, які нагадували безмовні очниці, що колись бачили надто багато.

Барельєф, що проступав на фасаді, був пошкоджений, але навіть так його обриси зберігали дивну гармонію. Людські фігури, викарбувані в камені, простягали руки до чогось невидимого, а між ними в’юнилися символи, що здавалися знайомими й чужими водночас.

Ця будівля більше нагадувала храм — мовчазне капище, забуте всіма, приховане серед дерев, що росли навколо, наче вартові. Вона не мала купола, жодних веж чи дзвіниць, лише похмурий камінь і мовчазну тінь, що тягнулася по землі під холодним ранковим світлом.