Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Сапфір зупинився прямо перед нею, його плечі були напружені, погляд прикований до входу.

Габріель зробив те саме, відчуваючи, як щось у ньому самому стискається від тривожного передчуття.

— Нам треба туди, — тихо сказав хлопчик.

Габріель глянув на нього з підозрою.

— Ти серйозно? Ми щойно вирвалися з одного моторошного місця, і ти пропонуєш зайти в інше?

Сапфір не відвів погляду від будівлі, його очі здавалися темнішими, ніж зазвичай.

— Якщо ти хочеш виграти, — його голос став жорсткішим, ніж зазвичай, — ти маєш пройти всі перепони, а не уникати їх.

Габріель хотів сперечатися, хотів сказати, що вже втомився від цих випробувань, від безкінечних лабіринтів і пасток, що його розум і так розірваний на шматки. Але щось у словах Сапфіра було правильним.

Якщо він хоче знайти правду. Якщо він хоче вийти переможцем.

Він має не тікати.

Він має йти вперед.

Він ще раз поглянув на будівлю перед собою.

Зітхнув.

І зробив перший крок.

Вони перетнули поріг, і тиша всередині будівлі здалася ще глибшою, ніж зовні. Простора кімната зустріла їх гнітючою задухою, ніби тут давно не було свіжого повітря, а стіни ввібрали всі думки й відлуння тих, хто колись тут стояв.

Червоний килим тягнувся по всій підлозі, його темно-бордовий відтінок нагадував застиглу кров, що вбралася у тканину часу. Він був старий, потертий, місцями обтріпаний, ніби хтось занадто довго ходив ним, залишаючи невидимі сліди.

Та справжнє диво — або жах — чекало на них на стінах.

Маски.

Сотні, а може, й більше. Вони були хаотично розвішані, одна над одною, без жодної логіки чи симетрії. Деякі виглядали майже реалістично, мов застиглі людські обличчя, інші — гротескні, зморщені, спотворені виразами крайніх емоцій.

Гнів, що перекошував риси до нелюдського стану.

Радість, така нестримна, що її неможливо було сприймати як справжню.

Страх, що застиг у вічно розширених очах.

Сум, що здавався майже відчутним, мовби сама маска плакала.

Кожна з них була ніби занадто жива. Кожна викликала тривогу.

Габріель повільно підійшов до однієї з них, на яку впав його погляд. Вона була викривлена в самовдоволеній усмішці, але в очах застиг холодний, майже хижий погляд. Він простягнув руку, але не торкнувся — щось у ньому відмовлялося навіть спробувати.

— Вони… дивні, — пробурмотів він, відчуваючи, як легкий холодок пробігає по його спині.

Сапфір стояв поряд, також роздивляючись стіни. Його погляд пробігав по кожному обличчю, і врешті він глибоко зітхнув.

— Це галерея масок, — сказав він, і в його голосі з’явилося щось схоже на повагу чи навіть смуток.

— Яких масок?

Сапфір глянув на нього, і його блакитні очі були серйозними, як ніколи.

— Це ті, які ти носив усе своє життя.

Габріель здригнувся.

Він знову поглянув на маски.

Тепер вони здавалися ще більш тривожними. Ще більш знайомими.

Наче він уже бачив кожну з них.

Наче вони дійсно були його.

Маски, що раніше здавалися нерухомими, почали повільно піднімати свої губи. Їхні обличчя, поцятковані тріщинами і пилом часу, злегка зігнулись, видаючи звуки, що були водночас грубими і моторошними. Як тільки їхні губи почали рухатися, Пісня масок почала лунати — низьким, глухим хором, який вібрував у повітрі.

"Проспіваєм ми тобі,
Обирай одну собі.
Смуток — щоб тебе жаліли,
Щастя — заздрість викликали.
Гнів — щоб всі тебе боялись,
Пристрасть — щоб тебе бажали..."

Габріель і Сапфір здригнулися, серце кожного забилося знову, в ритмі цієї невідомої мелодії, що проривалася крізь їхні душі. Здавалося, що кожен звук був замкнений у ньому, кожен акорд наближався і відступав одночасно, накриваючи їх, мов зловісна хвиля. Габріель відчував, як у нього тремтять кінчики пальців, а його розум не міг вірити в те, що відбувалося перед ним.

Маски змінювалися на його очах. Обличчя, що ще кілька миттєвостей тому були просто статичними предметами, зараз набували дивного життя. Їхні очі відкривалися, сліди емоцій, яких раніше не було, проявлялися в їхньому погляді. І в кожній масці був свій голос, своя історія.

"Проспіваєм ми тобі, Обирай одну собі", — відлунювало в голові Габріеля, неначе він сам був частиною цього хору. Пісня звучала, як закляття, що заманювало в лабіринт темних бажань і почуттів.

Габріель відчув, як повітря стало густим. Його дихання почало зриватися, і він знову поглянув на одну з масок, що стояла найближче. Її очі, спершу бездушні, тепер дивилися прямо в нього — з холодним, але водночас проникливим поглядом. Це не було просто спостереження. Це була спроба проникнути в його свідомість, в його сутність.

Він відсахнувся, відчуваючи, як страх охоплює його з голови до ніг. Раптом йому здалося, що маски не просто співали, а чули кожну його думку, розуміли його страхи, і це була їхня відповідь.

Сапфір мовчки стояв поруч, але його тіло також не витримувало цієї напруги. Він стиснув кулаки, намагаючись знайти спосіб втекти з цієї кімнати, але кожен його рух здавався відбитком того ж самого голосу — як би він не намагався втікти, маски слідували за ним у кожному його рішенні.

“Ти не можеш сховатися”, — подумав Габріель, відчуваючи, як пісня масок проникає в його розум, розмиваючи межу між реальністю і кошмаром.

Маски, що ще мить тому вибухали зловісним, багатоголосим співом, раптом затихли. Тиша, яка оповила кімнату, була такою густою, що її можна було відчути на дотик. Вона заповнила кожен куточок, кожну щілину повітря, і, здавалося, сама атмосфера стала вагомою, як невагомий туман, що опускається на землю після грози. Ті самі маски, що йшли в унісон із темною піснею, тепер висіли, наче похмурі художні полотна, на яких лінії обличчя, колись виразні, тепер перетворювалися на змазані контури.