Читати книгу - "Забудь-річка"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 150
Перейти на сторінку:
Вікінг так само спокійно, немов на лекції. — Це — справа Степанового батька. І цілком зрозуміло, що у ній — його фотографія. Чия ж іще?

— Точно? — Черешенька засмутилася і знову обернулася до Уляни. — А тобі він хто?

— Не знаю, — знизала плечима та. — Може бути дідом, а може бути дідовим родичем з Полтави чи гімназійним однокашником.

— Ми, власне, і намагаємося це з’ясувати, — терпляче пояснив Вікінг.

— А! — розчаровано сказала Черешенька і замовкла.

— Добровільна втрата пам’яті, — замислено сказала Катька. І додала. — Хвороба країни.

— Швидше, покоління, — виправив Вікінг, який полюбляв точні формулювання.

— Батьки, які дурять дітей, щоб полегшити їм життя, і себе дурять, щоб не картатися зайвого, — Катьку потягло на філософію. — А потім ці діти беруть владу у країні і маємо, те, що маємо, як казав президент Кравчук.

Вікінг покивав головою на знак згоди:

— І хай би що там кажуть колеги, усе це обумовлено історично.

— А що кажуть колеги? — поцікавилася Уляна.

— Зараз модно заперечувати послідовність і тяглість історії. Колись захищали дисертації та обґрунтовували усе класовою боротьбою, а тепер, коли вона не в моді, про всяк випадок відхрещуються від будь-якої історичної тяглості. Тепер серед науковців заведено вважати, що кожне покоління народжується у вакуумі і пише своє життя з чистого аркуша.

— І в результаті до влади приходить Янукович, — підсумувала Катька.

— Точно, — кивнув Вікінг.

— Тобто виходить, що у всьому винуваті історики.

— Не тільки і не виключно, але частина провини лежить на нас, — він полюбляв точність.

— Ну вже аж ніяк не на тобі! — обурилася Черешенька.

— Ми всі колеги, робимо одну справу, і я не можу виокремлювати себе, — розвів руками Вікінг.

— Але якщо насправді історичний зв’язок між поколіннями існує, значить Януковича все-таки скинемо? — Катька дивилася крізь примружені очі, немовби вимірювала щось.

— Хто скине? — обурилася Уляна. — Ті, хто за нього голосували? Чи ті, що поїхали на заробітки в Європу і шлють сюди гроші? Чи наші затюкані інтелектуали, які бояться власної тіні? Чи наш кур’єр Леон-кілер з торбами?

— Каддафі теж думав, що навічно. І Чаушеску, — спокійно відповів Вікінг.

— Ви не порівнюйте, — Уляна почала заводитися, як завжди, коли розмова переходила на політичний терен. — Румуни вважають себе нащадками римлян, у них понти ого-го! А ми — бездержавна нація, усі свої битви програли. І взагалі нас ніколи не існувало.

— Тобто знову повертаємося до проблеми тяглості в історії, — посміхнувся Вікінг.

І лише Степан не брав участі у загальній дискусії. Бо ще і ще раз вдивлявся у незнайоме обличчя власного батька на фотографіях із табірної справи.

У профіль та анфас.

* * *

Десять кілометрів — хіба це багато для ніг, які сходили всю Україну? Для легень, які звикли дихати пороховим димом? Для серця, яке рветься до своїх, коханих, до найкращої у світі донечки Марічки, яку не бачив уже три роки, та й взагалі хіба бачив? — бо коли відвіз її до села, а сам потрапив до цієї клятої машини НКВД, вона ще тільки починала тупцяти своїми ніжками, а зараз… Мабуть, і не впізнає. Точно не впізнає. А Софія? Сонько. Сонечко. Як тільки не називав її у хвилини ніжності! Чи впізнає у завітреному червоноармійцеві Шагуті свого Святка, свого коханого? Певно, й думати боїться про нього, щоб не накликати лиха. Чотири роки з дня, коли Святослав Ліщинський залишив родину в селі у справжнього Шагути, а сам поїхав у Бережани, потрапив до арешту — хто ж це витримає?

Рівна лісова дорога стелилася під чоботи. Вже місяць без дощу, земля злежалася на камінь, і навіть військові колони, які інтенсивно просувалися на захід, не могли розтовкти ґрунт. Довгий літній вечір дихав прохолодою, вітерець приємно обвівав груди, висушуючи піт на гімнастерці. Півтори години, якщо без привалів, та й які можуть бути привали, коли ноги самі несуть вперед?

Розвідвзвод, у якому після поранення та тилового госпіталю опинився Степан Шагута, квартирував окремо від свого полку на невеличкому, зо п’ять хат, хуторі. Командир, старший лейтенант Кавязін, як і годилося розвіднику, любив самостійність і прагнув мати бійців під своїм лиш контролем — тому навіть на марші намагався триматися осторонь від основних сил, а заразом і від начальства та штабних. Розвідники в армії були особливою кастою — решта солдат вважали їх чимось на кшталт ходячих мерців і дивилися з недовірою: мовляв, що з тобою говорити, коли завтра підеш на ту сторону і не повернешся. Але що насправді було небезпечнішим — вночі скрадатися у кущах та вибалках за лінією фронту, як роблять розвідники, чи у складі стрілецького батальйону на повен зріст іти на кулемети, коли позад тебе знов-таки кулеметами підбадьорює загороджувальний загін… Степан не жалкував, що потрапив до розвідки.

Взяти хоч би сьогоднішній день. Для того, щоб звичайного солдата відпустили на ніч у рідне село, потрібен був дозвіл комполку — а хіба йому до таких дрібниць, коли завтра-післязавтра на передову. І яка кому різниця, що тут, у десяти кілометрах, твоя родина, твоє серце і душа, яка полетіла вперед, щойно полк вступив на Тернопілля, і тепер десь там, у Пліхові чекала, поки господар з’єднається з нею і з дружиною воєдино, як це й звелів колись Господь?

А комвзводу, який був ближчим до солдат, неодноразово ходив з ними на завдання і чудово розумів, що з озброєними людьми краще зберігати нормальні стосунки, одразу відпустив Шагуту «під чесне слово» до ранку. Однак попередив: коли щось станеться, виручати не буде. Самоволки на фронті не буває, а буває дезертирство.

— Вопщем, нє совєтую, — додав він наостанок. — Тут за каждим дєрєвом бандєровци ховаютца. А нам тєпєрь с нємцем воєвать надо, а нє с вашим братом-хохлом.

Шагута промовчав, бо давно вже зрозумів, що дискутувати з начальством — собі дорожче, а тому тільки розвернувся через ліве плече та побіг збирати речі. Пару банок американської тушонки, запальничку з гільзи для малої — бо що ж іще можна привезти дитині з фронту? — і за півгодини вже біг бігцем лісовою дорогою з мішком за плечима та спорядженим ППС на грудях. Міряв кроки і мріяв про те, як обійме Софію, як притисне до грудей Марічку. От іще пару кілометрів на

1 ... 91 92 93 ... 150
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь-річка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забудь-річка"