Читати книгу - "Забудь-річка"

схід, а там знайдеться стежка у потрібному напрямку…

Вони вийшли з-за дерев несподівано, немов чекали саме на нього. У червоних променях вечірнього сонця він не одразу помітив малинові околиші на кашкетах, а коли помітив, у грудях похололо.

— Патруль СМЕРШа. Дакумєнти! — владним голосом звелів старший з трьох, сержант.

А от документів Степан не мав — тобто документів на право залишити військову частину. Він козирнув, відрекомендувався і почав пояснювати, що тут недалеко село, де залишилася родина, що він тільки туди й назад. Проте це не викликало жодного розуміння. Сержант дивився безбарвними очима, немовби мав перед собою не живу людину, а просто суху гілляку.

— Панятна, — підсумував він. — Разбєрьомся. К лєйтєнанту єво.

Один із солдатів стволом автомата показав на проміжок між кущами, де, як виявилося, ховалася стежина. Степан похнюпився, але слухняно пішов уперед. У голові в одну мить все закрутилося, як під артобстрілом: до лейтенанта… може, йому вдасться щось пояснити? Він же теж командує своїми солдатами, повинен зрозуміти. Попри очевидну дурість подібного припущення, Степан не залишав його і дорогою подумки добирав слова, якими розповість лейтенанту про чотири роки розлуки з родиною, про те, що комполку нема часу підписувати документи кожному окремому бійцю, що він тутешній і за ніч обернеться туди-сюди, так що ніхто й не помітить.

СМЕРШевці позаду крокували мовчки, наставивши зброю, немовби вели якогось злочинця. Степан озирнувся, сподіваючись встановити хоч би побіжний контакт:

— Закурите?

— Іді-іді, — підштовхнув його у спину ближчий, клишоногий та вилицюватий боєць.

А сержант додав:

— Разґаворчікі!

Метрів за п’ятсот вийшли на галявину зі сторожкою та чорною стайнею біля неї. Попід стайнею тупцяв вартовий. Сержант обігнав Шагуту і першим пірнув у низенькі криві двері сторожки. Степан теж схилив голову у низькій проймі. Всередині ледь видний у променях вечірнього сонця, що пробивалися через брудні вікна та кубла тютюнового диму, за столом з двох снарядних ящиків сидів лейтенант.

Шагута з порогу хвацько козирнув, як і годиться розвіднику. Конвоїри з автоматами залишися назовні.

— Дезертіра прівєлі. Бєз докумєнтов, — доповів сержант.

— Я не дезертир, я тільки… — почав пояснювати Степан, але начальник підняв руку, зупиняючи його:

— Хахол, шолі?

— Українець, — кивнув Шагута.

— Хахол, значить, — молодий опецькуватий лейтенант розчавив у попільничці недопалок і тут-таки прикурив нову цигарку. — От скажи мнє, хахол, пачєму ви всє — прєдатєлі? А? Ми вас асвабаждаєм, а ви нам в спіну стрєляєтє.

Степан спробував пояснити:

— Я не стріляв. Я до своїх в село ішов. Сім’я в мене тут.

Але той у відповідь випустив з легень цілу хмару диму і махнув рукою:

— А, брось! Всє ви адінаковиє. Сдать оружиє і под арєст.

Почувши «сдать оружиє», Шагута несамохіть поклав руки на автомат, що висів на шиї. Сержант зробив крок до нього, і тут несподівано для самого себе Степан відступив до стіни і мовив хрипким голосом:

— Оружиє не здам!

Лейтенант здивовано глянув на сержанта, смикнувся до кобури з пістолетом, що висіла при боці, коли Степан гучно клацнув запобіжником і повторив:

— Развєдка оружиє не здає!

Запала тиша, всі завмерли на своїх місцях, під дулом автомата сержант на мить навіть втратив свій байдужий вигляд. Він скоса позирав на начальство, чекаючи наказу або дій. І врешті дочекався.

— А! — навмисне повільно, без різких рухів відкинувся на стільці лейтенант. — Оно нам надо? Пусть с оружиєм сідіт. Развєдка…

Обличчя сержанта набрало звичного дерев’яного вигляду, і він першим рушив до дверей. Озирнувшись на лейтенанта, який показово втративши цікавість до подій, дивився у віконце, Степан вийшов за поріг.

Патрульні стояли біля стіни та розкурювали самокрутки. Сержант звелів Степану: «За мной!», — і, не озираючись, пішов до стайні. Степан, звичний виконувати команди, попрямував слідом, не зовсім розуміючи, хто ж кого тепер насправді конвоює. При наближенні старшого вартовий біля стайні привідкрив одну стулку широких дверей і виструнчився поруч.

— Давай! — показав сержант рукою всередину, і Шагута зайшов, міцно стискаючи автомат. Двері із рипінням захряснулися позаду.

Присмерк тут згущався аж до сутінок, бо світло пробивалося тільки з-попід стріхи та через щілини у стінах. У приміщенні ворушилися та дихали люди, судячи зі всього, їх було чимало. Обережно, щоб ні з ким не стикнутися, Степан пройшов у найдальший кут і притулився до стінки.

Тільки зараз він почув, як калатає серце — у скронях, у руках, ногах і у грудях, що воно їх просто розривало своїми ударами. Степан спочатку стояв, сторожко вдивляючись у півтемряву, а потім сів навпочіпки, не відпускаючи настовбурченого автомата.

У голові панував повний гармидер, мозок відмовлявся розуміти те, що відбувалося, а тим більше прогнозувати щось наперед. А проте відчуття ловили кожен порух повітря, і зброя у руках сама собою ходила з боку в бік. Три роки на фронті привчили не дивуватися нічому, а тільки стерегтися незрозумілого, бо зазвичай воно призводить до найпростішого та найбанальнішого на війні результату — смерті.

Очі поволі звикали до сірого сутінкового світла і розрізняли у ньому окремі постаті.

Лісова стайня була наповнена людом у військовому одязі — не солдатами, ні, бо солдат — це той, що воює. Хіба арештантами, впольованими СМЕРШем на лісових стежках. І хоча людей було багатенько, але кожен існував окремо, кожен на своїй ділянці підлоги чи у відвойованому кутку, скоцюрблений чи випростаний, молився чи марив, розмовляв сам із собою, згадував, каявся, картав себе та інших, мимрив, приспівував, бурчав. Багато людей, а за благенькими дверима лише один смершовець, і далі — ліс.

Тут кожен був сам по собі і сам за себе. Немовби готувався звалити усі провини на сусідів — мовляв, а я що? — це все вони, я ні до чого. Чи давно сиділи тут, чи ні, було незрозуміло, та й запитатися ні в кого. Бранці сприйняли нову людину з автоматом, як щось цілком природнє, можливо, як охоронця, що мав сторожити зсередини. А може, й просто не помітили, міркуючи над своєю долею, бо опинитись у руках СМЕРШу — найгірший сон кожного військового. Сморід немитих тіл піднімався попід стріху — і це, певно, було єдиним проявом людської сутності у стайні, прилаштованій під в’язницю.

Сонце десь там у лісі сідало за обрій, занурюючи приміщення у суцільний морок. Сірі постаті у пілотках, подекуди й у кашкетах, покашлювання, вовтузіння, бурмотіння цілковито наповнювали простір.

Розвідник Шагута, принишклий у кутку з автоматом, був