Читати книгу - "На запах м’яса"

Розчахнула всі дверцята, аби протягом повітря розворушити.

— Пий… — лила воду на гумовий килимок під ногами. — Пий…

Кіт зиркнув на Майку холодно, зіп’явся на ноги — тикався мордою в калюжу на килимку, хлебтав рятівну вологу.

— Дурепа я… Вибач. — Косувала на кота винувато, думки різні: «Ветлікарню відшукати… Хай би подивилися Хауса…»

Згадка про лікарню відкинула кота на другий план. Серце впало. А як сама не одужала? Як біль відступив тимчасово, щоби зібратися з чорними силами, атакувати знову? Вона ж нічого про себе не знає! А як їй лишився місяць від сили? Жінки в лікарні казали: «Перед смертю завжди попускає…»

За півгодини зупинила автівку перед приватною клінікою, де минулої осені доброзичлива лікарка-гінеколог перекреслила її метушливе, сповнене примарних шансів життя новиною про пухлину в матці.

Лікарка не впізнала дівчину. Рівним голосом розпитувала про проблеми, скарги, інтимне життя й кількість статевих партнерів. Майка їй напівправду:

— Зараз нічого не турбує. Останні кілька місяців — тільки один партнер.

— І я не спостерігаю ніяких відхилень, — констатувала гінеколог після того, як оглянула дівчину на кріслі. Знизала плечима здивовано. — У чому суть вашого візиту, якщо вас нічого не турбує?

— Хочу на УЗД. Раптом ви чогось не роздивилися…

Образила лікарку — почервоніла до скронь, та марку тримала.

— Хочете на УЗД? Не бачу сенсу, але якщо наполягаєте — спочатку в касу!

УЗДист ялозив вологим давачем по Майчиному животі, теревенив оптимістично:

— Поверхня матки рівна, без ознак запалення й хронічних захворювань…

— Новоутворень немає? — Майка від жаху ледь язиком ворушила. Молилася невідомо кому: «Прошу, прошу літ і зим без пухлин…»

— І натяку! Хто це вас так налякав? Молода, здорова…

— Уважніше подивіться!

— Раджу до невропатолога звернутися, — напружено відказав УЗДист. — По гінекології у вас усе нормально. А от нерви…

— Півроку тому в матці пухлина була, — врешті видушила Майка.

— Який бовдур вам таку дурість сказав? — знизав плечима УЗДист.

Майка хотіла вигукнути: «Та ви!» Втрималася. Витирала живіт паперовим рушником, спостерігала, як із принтера вилазять роздруківки УЗД.

— І на знімках мені покажіть… Що немає нічого поганого.

— Я про це й у висновку написав. На все добре… До невропатолога запишіться! У нас дуже гарний спеціаліст!

Та до біса! Вискочила з клініки — наче крізь радість до щастя продерлася: ось воно, навкруги оберемками розкидане, а люди, дурні, не помічають, оминають, поспішають кудись…

— Немає пухлини… Немає… — Усе витріщалася в знімок УЗД. Сіла в автівку і, хоч хотілося тієї ж миті мчати від клініки світ за очі, щоби ще років сто не довелося сюди повертатися, заклякла за кермом, сльози набігли. Затулила лице долоньками, розридалася, та всередині все сильніше розгорялося безжальне полум’я злої кривди — сльозами не заллєш.

Вітка нікого не чекала. Почула дзвінок, виматюкалася: якого біса?! Тільки голку у швейній машинці налагодила на тонку тканину, тільки прицілилася…

Двері розчахнула, очам не повірила:

— Гіля?!

Хотіла було кинутися до подруги, та Майка тримала на руках величезне сіро-коричневе плямисте чудовисько. Присіла перед дверима навпочіпки, опустила кота на підлогу.

— Іди, Хаусе… Подивися, як Вітка живе…

Котисько насторожено обнюхало Вітку, кволо почвалало всередину. Майка усміхнулася, знизала плечима.

— Привіт…

Вітка обхопила подругу, притисла до себе.

— Блін, куди ж ти тоді поділася? А мене пограбували! Прикинь! Три тисячі баксів поцупили покидьки якісь!

— То я… Ти ж сама казала: «Бери на лікування…» Ну, от…

Вітка відійшла на крок, глянула на Майку з підозрою.

— А хрін із ними! Вилікували?

— Одужала. Без твоїх грошей — ніколи б…

— Ну, і кльово! Проходь! У мене пиво свіже є!

Нічого не змінилося — та ж обшарпана халупка, провалений диван, розкладене крісло. Тільки й того, що на журнальному столику машинка швейна і недошита дитяча сукенка на вішаку.

Майка вже потяглася до Сандживового рюкзака — борг Вітці віддати з Реп’яхових гірких грошиків, — та раптом зупинилася. Сумніви страшні: «А раптом захворію? І знову без копійки?.. Згину!»

— Гроші… Я віддам. Незабаром. На роботу влаштувалася… З першої зарплатні…

Вітка відмахнулася:

— Та що ти про пусте! Розказуй! Де була? Хто тебе на ноги поставив?

Майка зіщулилася:

— Не хочу про страшне. Ти як?

Вітка заторохтіла:

— А, все кльово! Офіціанткою як батрачила, так і батрачу, у вільний час дитячі святкові сукенки шию.

— Нащо сукенки? У тебе ж малий, — здивувалася Майка.

— Для дівчаток хворих… Ти все! Навчила мене тим ноутбуком користуватися, не вилізаю тепер з Інтернету. Сайт один надибала — допомогти просили діткам хворим. Цим… туберкульозним. Я як прочитала… Тебе згадала… Малого свого… Не дай Бог, щось трапиться! Ну, ніхто ж не допоможе, суки! Написала на той сайт: грошей не маю, можу дівчаткам красиві сукні пошити.

— Шиєш тепер?..

— А до лікарні не ходжу! Передаю через цих… волонтерів. Не можу на хворих діток дивитися. Відразу малий перед очима… І зла така відразу стаю… Чуєш! Я тепер розумію… Чого ти тоді казилася…

Майка відчула, як лють заливає горло.

— Не хочу про страшне. Краще розкажи, як твій Важа? Ще кохаєтеся?

— Дружина, сучка, вистежила… Мало не вбила мене. — Вітка зітхнула. — Важа тепер в іншому ресторані працює… Не зустрічаємося. Такий облом! Я його… майже полюбила.

Майже?.. Майка відчула, як її дратує все це майже життя без краплі радості: обшарпана кімнатка, пиво на підлозі, відсутність надій, повітря. Та посеред того мотлоху сиділа випрацювана рідна щира Вітка. Майка обійняла подругу.

— Поїхали?

— Куди?

— Однаково. Тобі сподобається…

Блискуча «Волга» сунула столичними вулицями, Вітка висунулася у вікно, підставляла вітру лице й зіпсуте фарбами біляве волосся, сміялася…

— Агов! Люди… Ми — генічеські… Допетрали? Ми ще вас усіх…

Від її дитячого щирого захвату Майка всміхалася розчулено, згадувала Санджива. І Толю…

Колесили — куди очі вели, дісталися Вишгорода, зупинили автівку на березі Київського водосховища. Здивований Хаус уперше з часу загибелі Сашка з цікавістю обстежував береги, вполював мишу, схрумав байдуже.

Дівчата сиділи на капоті автівки — Майка схлипувала, розповідала Вітці фантазійну версію своєї хутірської пригоди, сама вірила: як вичитала в Інтернеті про кульгавого цілителя з Чернігівщини, що люди до нього навіть з-за океану їдуть, як наважилася взяти Вітчині гроші й попхалася в глухі ліси з останньою надією, як опинилася в дивній хаті посеред трьох невиліковно хворих