Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 38

Її вносять до зали у вишуканому паланкіні. Напівпрозорі білі із золотом полотна фіранок дозволяють бачити лише контури жіночої фігури. Вісім рабів статечно крокують несучи всю цю позолочену пишноту.

Попереду нош царствено йде Сетору в червоному одязі, що викликає у мене стійкі асоціації з образом якогось самурая. Він помахом руки велить рабам зупинитися й опустити паланкін, дивиться на ні-одо Шааріда, що рушив їм назустріч. Вітально киває. А потім його погляд раптово спрямовується на нас. На мене.

І я виразно розумію, що жрець мене бачить. Хоч ми все ще знаходимося в підпросторі. Надто вже добре мені помітно, як спалахують його очі, як стискаються губи в німій досаді. А погляд стає пронизливо гострим. Голодним навіть. Струменить по моєму тілу. Жадібно і хижо.

Це помічаю не лише я. Мої се-аран теж. Хватка А-атона на моїй талії стає болісно жорсткою, і мене буквально вкарбовують у чоловічий бік. А Са-оір трохи подається вперед, закриваючи собою. Вишкірюється загрозливо, вп’явшись очима в Сетору.

− Бажаєш осліпнути, жрець? – гарчить він.

Той натомість дивиться у відповідь із німим викликом.

І світ навколо нас раптово стає ще темнішим, остаточно знебарвлюючись буквально на очах. Здається, ми провалюємося ще глибше, де тільки холод і темрява. Мороз пробирає до кісток, стрясаючи тіло болісним дрожем і змушуючи мене вже самій тиснутися до свого світлого се-аран у пошуках тепла та захисту. Від гніву його брата. І від недоречного та небажаного для мене інтересу жерця.

І раптом мене буквально обдає жаром зсередини, зігріваючи кожну клітинку. Неначе обволікає теплом. Таким лагідним, приємним, добрим... Від несподіванки я мимоволі ахаю. І руки, піднявшись, притискаються до живота. Туди, звідки йде це дивне… рідне тепло.

− Ліно? – гукає мене А-атон, помітивши цей жест. − Що з тобою?

– Я… не знаю, – зізнаюся, здивовано прислухаючись до себе.

– Як ти виставила щит? – приголомшують мене новим питанням.

Почувши брата, Са-оір різко повертається до мене, окидаючи здивованим поглядом. Прикипаючи очима до моїх рук.

– Я не знаю, – повторююсь знову. − Мені було дуже холодно. І страшно, мабуть. А потім раптово прийшло тепло. Наче зсередини. Звідси, – долоні інстинктивно накривають низ живота… у захисному жесті. – І обволокло мене всю, – додаю розгублено. Підіймаю на них очі, відчуваючи, як накриває мене приголомшливим усвідомленням.

Розум тріпнувшись, намагається мені щось там довести. Що цього не може бути. Що це я просто собі вигадала. А якщо й сталося таке, то я не могла це так швидко відчути… мабуть. І овуляція у мене була, коли моїх се-аран вдома не було кілька днів. Лікар ще перед їх від'їздом попереджав. І взагалі, це все в голові не вкладається.

Але все це говорить розум, якому докази потрібні.

А серце… серце знає. Це не просто здогад. Це є.

Губи здригаються в несміливій усмішці. І вперше у цьому світі я відчуваю щось дуже схоже на щастя. Таке несподіване, трепетне, невпевнене. Нехай я поки не знаю, як упораюся з цим усім. Але я рада... і вже люблю. От кого-кого, а цю дорогоцінну грудочку тепла у себе під серцем я точно маю право любити безоглядно.

Мою долоню раптово накриває велика чоловіча. Це А-атон. А через мить за братом повторює і Са-оір. І тепла стає ще більше. Воно ніби вітає моїх се-аран. І я вперше бачу їх двох настільки приголомшеними.

− Ти вагітна, − підтверджує мої думки А-атон. Дивним голосом, не схожим на нього. Дивиться ошелешено на мій живіт.

А Са-оір скидає полум’яний погляд на мене. І в чорних очах розгорається задоволення, навіть тріумф. І радість… це ж радість? Чи я себе обманюю?

− Це трохи раніше, ніж ми планували. Але плани можна й скоригувати, – спантеличено бурмоче мій світлий се-аран. Я й не уявляла, що він може бути таким розгубленим. − Потрібно, щоб Ліну обстежив імператорський медик. Нам необхідно переконатися, що вагітність протікає правильно. Дізнатися, один плід, чи два. Кому з нас пощастило першому... І цю новину поки що нікому не потрібно знати. Мабуть, до коронації точно.

− Ця новина вже декому відома, − раптово видає Са-оір. І повільно повертає голову до застиглої посеред зали постаті Сетору. А-атон теж згадує про нашого випадкового свідка.

І я скидаю очі на жерця. Він виглядає здивованим. Приголомшеним навіть. Збентеженим. А в темних очах, звернених на моїх се-аран, мені вбачається... заздрість.

Він навіть не помічає, що до нього звертається ні-одо Шаарід. І гості витріщаються, здивовано перешіптуючись.

− Брате, веди Ліну у святилище. Я тут розберуся сам, – першим приходить до тями А-атон. Підіймається з дайрата. − З Сетору домовлюся. Проведемо ритуал і одразу ж повернемося додому. Ми дали всім можливість переконатися, що наша се-авін більш ніж реальна і що іншої не буде. Вшанували своєю присутністю. Досить з них і цього.

Са-оір згідно киває. Теж підіймається, повертається до мене. Але замість того, щоб допомогти, або хоча б дозволити мені піднятися самій, раптово схиляється та підхоплює на руки. І разом зі мною прямує до великих дверей, протилежних тим, якими ми прийшли до цієї зали. І робить все це, не залишаючи підпростору.

Озирнувшись через його плече, я спостерігаю як А-атон іде до Сетору. Підходить впритул і щось каже. Жрець стискає щелепи, але все-таки ледь помітно киває. Погоджуючись. Потім все-таки звертає увагу на нареченого. Начебто щось пояснює, той здивовано хмуриться.

Останнє, що я бачу перед тим, як ми покидаємо зал, це те, як червоноволосий голос Абсолюта відводить завісу паланкіна і подає руку одягненій в золотисту сукню Танатріс, допомагаючи їй встати. А потім вручає свою сестру ні-одо Шааріду.

А-атон же, не вшанувавши високородну рію навіть поглядом, мовчки відвертається і йде за нами.

***

За великими двостулковими дверима зали одразу починаються широкі кам'яні сходи, що по спіралі тягнуться кудись далеко вниз. Немов ми в якійсь білокам'яній вежі. До того ж сходинки тут невисокі, широкі й начебто навіть скошені. Мабуть, змієхвості на-агари зовсім не переймалися зручністю двоногих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍