Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Не уявляю, як би я йшла тут у своїй сукні з довжелезною спідницею. Але мене несуть на руках. І я вдячно обіймаю Са-оіра за шию, поклавши голову йому на плече. У душі твориться щось неймовірне. Хочеться одночасно посміхатися й плакати. Емоцій так багато, що дихання затинається.

Подумати тільки... я незабаром стану мамою. У мене буде малюк. Маленький. Біленький, як А-атон, або темненький, як Са-оір. Не має значення який, якщо чесно. Цей малюк буде мій рідний, нескінченно коханий.

А-атон, наздогнавши нас, йде поруч, іноді пильно поглядаючи на мене. На сходах більше нікого. І барви поступово повертаються, коли ми втрьох залишаємо підпростір.

Напевно, мені варто зараз поставити всі ті важливі питання, які хвилювали мене й до цього, запитати, як вони ставляться до моєї вагітності, малюка, який росте в мені, що тепер буде зі мною, з нами... Але поки що я не готова. Поки що мені хочеться просто насолоджуватись своїм несподіваним знанням. Цим теплом усередині. І турботою моїх чоловіків.

Потім про все дізнаюся.

Так, мовчки, ми й продовжуємо наш шлях. Поки наприкінці сходів не показуються химерні, і на вигляд якісь навіть давні двері. З темного матеріалу, схожого на деревину.

У міру нашого наближення на матово-чорному полотні проступають осяйні лінії, утворюючи хитромудрий геометричний візерунок. І повітря навколо все сильніше дзвенить розлитою в ньому енергією. Знайомою мені. Подібну я вже відчувала в Тан-Гереїш. Хоч на-агари й не поклоняються Абсолюту, як ашари, та видно це святилище їм дісталося у спадок від попередніх власників.

Са-оір пригальмовує, пропускаючи брата, і А-атон виходить уперед, щоб відчинити ці двері. Упирається обома долонями, від яких розбігаються блакитні сполохи, і штовхає подвійні стулки. Ті з тихим гомоном піддаються, відкриваючи темне нутро підземної зали. І невдовзі ми вже втрьох переступаємо поріг.

Варто дверям за нашими спинами зачинитися, і по круглому периметру приміщення спалахує білий контур, перетворюючись на стіну світла. Дуже схоже на те, як було у храмі Тан-Гереш під час нашого ритуалу. Проте цього разу стіна не така щільна, навпаки напівпрозора, наче зіткана з геометрично правильних візерунків.

Але розглянути все навколо і задуматися про значення того, що відбувається, мені не дають можливості. Са-оір зупиняється сам і ставить мене на ноги. За плечі розвертає до себе і, схопивши підборіддя, змушує подивитися на нього.

Здивовано завмерши, я у відповідь теж вдивляюся в полум’яну темряву його очей.

− Щось не так, мій пане? – питаю невпевнено. Чому він так дивиться? Ніби шукає доказів провини й не знаходить.

− Ти знала, що вагітна? – замість відповіді уточнює Са-оір.

– Ні. Але тепер розумію, що могла б припустити це раніше, – зізнаюся тихо.

А-атон підходить до нас і стає пліч-о-пліч з братом, теж вивчаючи моє обличчя. Тепер вони обидва нависають наді мною, пригнічуючи своєю потужністю і змушуючи нервувати. Вивчають, як під мікроскопом.

− Виходячи з чого ти могла це припустити? – чую питання вже від світлого се-аран.

Може вони вирішили, що я якось навмисне влаштувала цю вагітність? Але я лише робила все, як вони хотіли. Від мене тут мало що залежало. Тут скоріше причина в їхніх бурхливих апетитах і в моєму сприйнятливому організмі. Не можуть же вони серйозно вважати, що я якось свідомо обійшла той тотальний контроль і нагляд, яким вони мене оточили? Начебто не повинні – самодурства я за своїми се-аран жодного разу не помічала.

– Я дивно… себе почувала, – намагаюся пояснити. – Настрій став дуже мінливий. І деякі частини тіла стали занадто чутливі.

– Які? – спалахують інтересом очі Са-оіра. Хоча він уже й сам знаходить поглядом тугі вершинки моїх сосків, що проступають через тканину.

− Груди, − зізнаюся, почервонівши. Почуваючись так, ніби він не просто дивиться, а знову торкається і стискає.

– Отже, зміни у твоєму емоційному стані можуть бути пов'язані з вагітністю? − вимогливо нагадує про інше А-атон.

− Так напевно. Це все гормони. Багато жінок... моєї раси мають такі проблеми. Стають сприйнятливіші, емоційніші… вразливі. Можуть засмучуватися через дрібниці. У багатьох ще всякі бажання непереборні з'являються. Смаки змінюються… Але я намагатимусь тримати себе в руках, – запевняю своїх чоловіків. І наважуюсь озвучити своє найважливіше прохання. Найбільший свій страх: − Тільки будь ласка... не забирайте його в мене. Не відлучайте. Я зроблю все, щоб стати найкращою мамою, присягаюся.

І знову мої се-аран здивовано застигають, буравлячи мене однаково здивованими поглядами.

− З якого дива ти вирішила, що ми хочемо відлучити дитину від тебе, її біологічної матері? − першим відмирає А-атон.

Знати б мені самій, чого я так вирішила. Всьому виною погана звичка чекати на гірше.

– Я… я не вирішила. Просто не знаю, як у вашій расі виховують дітей. Як ставляться до них. І як ви вчините, з урахуванням, що я іншої раси. Тому…

− Вигадала собі купу страхів? − недобре примружується Са-оір. – Невже й це питання ти не вивчала? Воно ж тебе турбує, як я бачу. То чому ти не спробувала розібратися, Ліно? Чому ні в кого не спитала, чого тобі чекати?

Його вимогливий тон перевертає все в мене всередині. Змушує відчувати сором і ніяковість за свою нерішучість. Витягає назовні почуття та емоції, від яких я так старанно ховалась. Уникала думати, відкладаючи на потім. Як страус.

Але ось. Мені поставили пряме запитання, змушуючи бути чесною передусім перед собою. І уникнути відповіді цього разу не дозволять.

– Тому що… я боягузка, напевно, – зізнаюся, розуміючи, що губи жалюгідно жалібно тремтять. А очі знову на мокрому місці. − Мені було страшно знати відповідь. Страшно, що вона завдасть мені болю. Тому я відкладала це знання, захищаючись. Поки не знаєш, легше не думати та не боятися. Я думала, що я ще маю час дізнатися і підготуватися... до будь-якого вашого рішення.