Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Я рвучко обійняв дівчину й торкнувся її губ. Нехай цей поцілунок не такий гарячий, не такий палючий для неї і майже не відчувається для мене, але наші серця в цей момент стукали в один такт. М’який дотик її губ стискав усе всередині мене. Я хотів кричати, ридати, придушити Шулам за те прокляття, яке вона наслала на мене.

Вона наслала на мене прокляття щастя, справжнього кохання, яке я мав віддати назавжди.

— Я кохаю тебе, Асю, кохаю, — гаряче шепотів їй, не втомлюючись цілувати.

Я покривав усе її обличчя, мокрі очі й щоки, скуйовджене волосся і тремтячі руки. Я вкривав кожен сантиметр її шиї поцілунками, наче це було б останнє, що я б зміг зробити у своєму житті. Хто знає, чи згадаю я її тоді, коли прокинуся? Що, як я назавжди залишуся без свого кохання, без серця, навіки запечатаного у французькій академії медіумів?

— Не йди, — тихо плакала Ася, — залишся зі мною, Каю, я… я не зможу знову… з тобою я не зможу…

Я закрив її слова своїми губами, сильніше впившись у неї, як в останній ковток повітря перед довгими хвилинами занурення на Маріанську западину. І всі ми знаємо, що людина не здатна довго прожити без повітря.

Двері майже зірвалися з петель під потужними ударами Шулам. Я усунувся від Асі, узяв у руки мікрофон.

— Послухай, — я витер її сльози пальцями, — Асю, я все згадаю. Сама поміркуй, якщо я — медіум, то й мої спогади мають зберегтися?

Абсолютно ні, але вголос я не мав права висловити підозр. Мені потрібно було зникнути, щоб урятувати кохану. І вберегти її серце настільки, наскільки це можливо.

— Ти завжди можеш попросити Ганні відновити мою пам’ять, — продовжував перераховувати я.

Ганні, якої не було в такий фатальний момент серед нас. Якби вона хотіла допомогти, то вже давно була б тут і зупинила б прокляту Шулам.

— До того ж у мого тіла є спогад про тебе, — я сумно хмикнув.

Не думав, що буду використовувати того Кая, як рятівну соломинку.

— Значить ми зможемо зустрітися, — я продовжував шепотіти й на мить побачив в очах Асі надію.

Тонку, тендітну, але віру, що все справді може бути добре.

— Що мені робити, щоби повернутися?

Вона розгублено повела плечем.

— Те саме, що коли ти покинув тіло, напевно?

Я танцював і… ні! Я співав! У той момент, коли дух показав личину, у мене була сольна партія. Можливо, саме мій голос став сполучною ланкою. Не дарма ж я мовний медіум.

Двері злетіли з петель, я побачив сп’янілі люттю очі Шулам. Вибирати не доводилося. Або це, або нічого.

— Я стримаю її, давай! — крикнула Ася, відвернулася від мене й закликала магію.

Правильно, моя маленька, так буде легше. Не дивись. Я не був упевнений, чи чула вона мої думки, тому намагався зайвий раз не думати. Заплющив очі, і заспівав куплет тієї самої пісні:

Моє життя таке несправедливе.

Мої мрії перетворюються на кошмари.

Ніхто не може по-справжньому побачити

Людину всередині мене.

З кожним рядком я відчував, як моє тіло світлішало й розчинялося в просторі. Тисячі маленьких зірочок заповнили кімнату, засліплюючи всю ту чорноту, яка лізла в бібліотеку Академії. Шулам кричала від болю — вона впала на підлогу й кидалася з боку в бік із кожною секундою звуків мого голосу.

Я відчував, що мені залишилося всього кілька секунд, найважливіших миттєвостей. Ася обернулася. Наші очі знайшли одну одного знову. Востаннє. Ми обидва зрозуміли це в ту секунду, коли наш погляд зустрівся, наші свідомості зазвучали в унісон.

Ми говорили думками, так, щоб нас ніхто не міг почути.

«Це прощання», — плакало серце Асі.

«Будь із тим, хто зможе зробити тебе щасливою», — мене розривало на частини. — «Навіть якщо це буду не я».

Моє усвідомлення відключилося, я так і не встиг почути відповідь мого прекрасного рудоволосого медіума.

____________________________

Серце на тисячі шматків, у мене також, любі. Продовження у вівторок, чекаю разом з вами.

Завжди ваша,
Олександра Метафор