Читати книгу - "На лезі клинка"

Може, майор і пройшов через кілька Турнірів, але навряд чи він збирався таємно зустрітися з сестрою свого найкращого друга у вечір після бою. Джезаль подумав, чи був би Вест таким турботливим, якби знав, що за записка лежить у його нагрудній кишені. Навряд.

— Поспішімо, а то ще почнуть без нас.

— Ага.

Джезаль востаннє глибоко вдихнув, розплющив очі і голосно видихнув. Тоді відштовхнувся від стіни і швидким кроком рушив тунелем. Він відчув раптовий напад паніки — де його клинки? Відтак нервово заозирався, а тоді полегшено зітхнув. Клинки він тримав у руках.

У залі на дальньому кінці площі зібрався справжній натовп: тренери, секунданти, друзі, родичі і прихвосні. Втім, учасників турніру було помітно зразу — п’ятнадцять молодиків, що міцно стискали у руках клинки. Страх був відчутним і заразним. Куди не глянь, Джезаль бачив бліді, схвильовані обличчя, спітнілі лоби та неспокійні очі. Нервозності додавав і зловісний шум натовпу, що долинав із-за зачинених двопільних дверей у кінці приміщення, то наростаючи, то стихаючи, наче грозяне море.

Лише один чоловік, здавалося, не зважав на довколишню веремію. Він стояв сам, звідкинувши голову і сперши ногу на стіну, і примруженими очима дивився на присутніх. Більшість учасників була гнучкою, стрункою, спортивною. Він був цілковитою протилежністю: дебелий, кремезний чоловік з темним, коротко стриженим волоссям. У нього були товста шия і квадратна щелепа — щелепа простолюдина, вирішив Джезаль, великого і сильного простолюдина з кепським характером. Джезаль міг би прийняти чоловіка за чийогось слугу, якби не пара клинків, що теліпались у його руці.

— Ґорст, — прошепотів Вест на вухо Джезалю.

— Гм. Більше скидається на чорнороба, ніж на фехтувальника.

— Можливо, але зовнішність буває оманливою.

Галас юрби почав вщухати, а відтак у приміщенні поволі втихли і нервові розмови. Вест звів брови.

— Промова короля, — прошепотів він.

— Мої друзі! Мої співвітчизники! Мої співгромадяни! — мовив дзвінкий голос, який було прекрасно чути навіть крізь масивні двері.

— Хофф, — пирхнув Вест. — Навіть тут він заміняє короля. Одягнув би вже корону та й по всьому, га?

— Місяць тому у цей самий день, — долинуло віддалене ревіння лорд-камерґера, — мої колеги із Закритої Ради підняли питання… чи варто проводити цьогорічний Турнір?

Юрба вибухнула несхвальними криками і свистом.

— Справедливе питання, — продовжив Хофф, — адже у нас іде війна! Смертельна битва на Півночі! Ті свободи, які ми так цінуємо, ті вольності, через які нам заздрить увесь світ, навіть сам наш життєвий устрій постали перед загрозою від цих дикунів!

Клерк почав обходити кімнату, розлучаючи учасників з їхніми сім’ями, тренерами та друзями.

— Удачі, — сказав Вест, поплескавши Джезаля по плечі. — Побачу тебе там. — Джезалю пересохло в роті, тож він лише кивнув у відповідь.

— Це питання підняли хоробрі люди! — Гримів з-за дверей голос Хоффа. — Розумні люди! Патріоти! Мої вірні колеги з Закритої Ради! Я розумів, чому вони могли подумати, що цього року можна обійтися без Турніру! — повисла тривала пауза. — Але я сказав їм: «ні»!

Юрба скажено загула.

— Ні! Ні! — кричав натовп.

Учасників турніру разом із Джезалем вишикували в одну лінію — два ряди, вісім пар. Поки лорд-камерґер розпинався, він взявся оглядати клинки, хоча уже перевіряв їх разів із двадцять.

— Ні, сказав я їм! Чи можемо ми дозволити цим варварам, цим тваринам із крижаної Півночі, втручатися у наш життєвий устрій? Чи можемо ми дозволити, щоб цей вогник свободи посеред мороку світу погаснув? Ні, сказав я їм! Наша свобода не продається, бо вона безцінна! У цьому, мої друзі, мої співвітчизники, мої співгромадяни, у цьому можете не сумніватись… ми виграємо цю війну!

Здійнялась ще одна гігантська хвиля схвальних вигуків. Джезаль зглитнув слину і нервово озирнувся. Поряд із ним стояв Бремер дан Ґорст. Паскудний здоровило мав нахабство підморгнути, а вишкірювався він так, немов йому і море було по коліна.

— «Клятий йолоп», — подумки промовив Джезаль.

— Отже, мої друзі, отже, — долинули останні крики Хоффа, — коли ми стоїмо на самісінькому краєчку страшної небезпеки, то хіба може бути краща нагода для святкування вмінь, сили та майстерності найвідважніших синів нашої нації?! Шановні співвітчизники, шановні співгромадяни Союзу, я познайомлю вас із нашими учасниками!

Масивні двері відчинились, і від раптового, оглушливого ревіння юрби у залі затремтіли крокви. Перша пара фехтувальників вирушила яскравим проходом, а за нею ще одна і ще. Джезаль був упевнений, що застигне, витріщаючись, наче кролик, але коли підійшла його черга, ноги самі мужньо понесли його разом з ногами Ґорста, і підбори блискучих чобіт застукотіли по плитці підлоги у бік високих дверей.

Площа Маршалів змінилась. Доокруж здіймалися величезні, переповнені бурхливим натовпом трибуни, тягнучись усе далі і далі, все вище і вище навсебіч. Поміж тих височенних трибун учасники пройшли, наче по глибокій долині, до центру цієї велетенської арени, а бруси, поперечки й підпори завтовшки як стовбури оточували їх, наче дрімучий ліс. Прямо перед ними, начебто дуже далеко, розташовувалось фехтувальне коло — невеликий кружок висохлої жовтої трави серед моря облич.

У перших рядах Джезаль розрізняв багатіїв і вельмож. Одягнені у свої найкращі шати, вони прикривали очі від яскравого сонця, вдаючи на світський лад, що їх не надто цікавить видовище, що розгорталося перед ними. Далі назад і вище постаті ставали все розмитішими, а їхній одяг — дешевшим. Переважна більшість здавалася просто кольоровими цяточками та плямками, що облямовували далекий край запаморочної чаші, але простолюдини компенсували віддаль своєю жвавістю: вони свистіли, кричали, зводилися навшпиньки і розмахували руками. За ними проглядалися верхівки найвищих будівель, що оточували площу. Їхні стіни та дахи випиналися, як острови в океані, а у вікнах та на парапетах тіснилися крихітні фігурки глядачів.

Джезаль прикипів очима до цієї величної картини. Якась його частина усвідомлювала, що в нього розкритий рот, але її було недостатньо, щоб його стулити. Чорт, його нудило. Знав же, що зранку треба було щось поїсти, але було запізно. А якщо він зблює прямо тут, перед усім цим народом? Джезаль відчув, як його знову накриває хвиля сліпої паніки. Де він залишив свої клинки? Де вони? У руці. У руці. Натовп ревів, зітхав і стогнав безліччю різних голосів.

Учасники Турніру почали відходити від кола. Змагатися сьогодні будуть не всі — більшість лише спостерігатиме. Так наче і без них не вистачало глядачів. Вони попростували до передніх рядів, але Джезаль, на жаль, не йшов із ними. Він рушив до загорожі, де учасники готувалися до поєдинків.

Там він брьохнувся побіля Веста, заплющив очі і витер спітніле чоло, в той час як натовп продовжував галасувати. Все здавалося надто яскравим, надто