Читати книгу - "На лезі клинка"

крикливим, надто гнітючим. Неподалік знаходився маршал Варуз, котрий, перехилившись через огорожу, щось кричав комусь на вухо. Джезаль, марно сподіваючись відволіктися, перевів погляд на королівську ложу за ареною навпроти.

— Схоже, Його Королівській Величності неабияк весело, — шепнув Вест на вухо Джезалю.

— М-м-м.

Король міцно спав, а його корона зсунулася набакир. Джезаль ліниво подумав, що станеться, якщо вона впаде.

Поряд сидів, як завжди, пишно вдягнений кронпринц Ладісла, котрий сяяв щонайрадіснішою посмішкою, так наче всі тут зібралися лише заради нього. Його молодший брат, принц Рейнолт, був цілковитою протилежністю: спокійний, одягнений у непримітний одяг, він тривожно поглядав на свого напівпритомного батька. Їхня матір, королева, сиділа біля них пряма, наче стріла, і з усіх сил вдавала, ніби її найясніший чоловік аж ніяк не спить, а його корона не збирається з хвилини на хвилину гепнутися їй на коліна. Між нею і лордом Хоффом Джезаль зачепився оком за молоду жінку — надзвичайно вродливу. Вона була вдягнена навіть пишніше, ніж Ладісла, якщо таке можливо, і її шию прикрашало намисто з величезних діамантів, що яскраво виблискували на сонці.

— Що це за жінка? — запитав Джезаль.

— О, це принцеса Терез, — прошепотів Вест, — донька великого герцога Орсо, лорда Таліна. Вона визнана красуня і, схоже, що цього разу чутки правдиві.

— Я гадав, що з Таліна годі чекати чогось доброго.

— Я теж таке чув, але, мабуть, вона є винятком, як вважаєш?

Джезаль сумнівався. Так, вигляд вона мала вражаючий, але її очі були холодні та гордовиті.

— Здається, королева хоче, щоб вона вийшла за принца Ладіслу.

Джезаль спостерігав, як кронпринц перехилився через матір, щоб розважити принцесу якоюсь дурнею, а тоді зареготав над власним жартом, нестримно плескаючи себе по коліну. Вона відповіла холодною, вимученою посмішкою — її презирство відчувалось навіть з відстані. Утім, Ладісла цього наче не помітив, а згодом Джезаль відволікся. До кола вайлувато крокував високий чоловік у червоному плащі. Арбітр.

— Пора, — шепнув Вест.

Арбітр сценічно здійняв руку вгору, виставив два пальці, і повільно озирнув присутніх, очікуючи, поки вщухне галас.

— Сьогодні у вас буде можливість побачити два фехтувальні бої! — прогримів він, і поки глядачі аплодували, здійняв другу руку і показав три пальці. — Кожен триватиме до трьох уколів! — Він здійняв угору обидві руки. — Перед вами змагатимуться четверо чоловіків! Двоє з них повернуться додому… з порожніми руками. — Арбітр опустив одну руку і сумно похитав головою, а натовп вторив йому. — Але двоє інших перейдуть до наступного раунду! — Юрба схвально загула.

— Готовий? — запитав маршал Варуз, нахиляючись до плеча Джезаля.

Яке в біса дурне питання. А якщо він неготовий? Що тоді? Все скасовувати? «Вибачте, народе, я неготовий, побачимось наступного року?»

Проте єдине, що Джезаль зміг з себе вичавити, було: «м-м-м».

— Настав час — заволав арбітр, поволі озираючи аудиторію із середини арени, — для нашого першого бою!

— Кітель! — гримнув Варуз.

— Ой. — Джезаль поспіхом розстібнув ґудзики і скинув кітель, водночас за звичкою закасуючи рукави сорочки. Зиркнувши вбік, він побачив, що його супротивник виконує ті самі маніпуляції. Це був високий, худий молодик з довгими руками й ослаблими, трохи сльозистими очима. Не найстрашніший із суперників. Джезаль помітив, що руки хлопця ледь-ледь тремтіли, коли він брав клинки у свого секунданта.

— Учень Зепп дан Віссена, родом із Ростода, що у Старикланді… — арбітр зробив паузу для більшого ефекту, — Куртіс дан Броя!

Здійнялась хвиля палких аплодисментів. Джезаль пирхнув. Ці клоуни аплодуватимуть кому завгодно.

Високий молодик підвівся і, виблискуючи клинками на сонці, рішучим кроком попрямував у бік кола.

— Броя! — повторив арбітр, коли довгов’язий бовдур зайняв свою місце.

Вест дістав з піхов клинки Джезаля. Із брязкотом металу повернулось відчуття нудоти.

Арбітр знову показав у бік загорожі для учасників.

— І його сьогоднішній суперник — офіцер Королівського полку, учень самого лорд-маршала Варуза! — Почулися поодинокі оплески, і старий солдат радісно всміхнувся. — Родом з Лютара, що у Міддерланді, але мешканець Аґріонта… Капітан Джезаль дан Лютар!

Зірвалась ще одна хвиля оплесків, значно гучніших, ніж під час виходу Брої. Галас юрби пронизала низка викриків. Викрикували цифри. Робили ставки. Підводячись, Джезаль відчув черговий напад нудоти.

— Удачі. — Вест подав Джезалю його оголені шпаги, ефесами вперед.

— Йому не знадобиться удача! — зірвався Варуз. — Цей Броя — ніхто! Головне, не давай йому підійти! Тисни його, Джезалю, тисни!

Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Джезаль дістався того кола сухої підстриженої трави. Хоча у його вухах гримів шум натовпу, але серце стукотіло ще голосніше, а спітнілі долоні не переставали крутити ефеси шпаг.

— Лютар! — повторив арбітр, широко всміхаючись і проводячи Джезаля очима.

У голові Джезаля проносились безглузді, недоречні запитання. Чи сидить Арді серед натовпу? Чи переживає щодо того, чи прийде він увечері на зустріч? Чи загине він на війні? Як вони доправили цю траву для фехтувального кола на Площу маршалів? Він глянув на Брою. Чи почувався він так само? Натовп затих, зовсім затих. Важка тиша опустилась на Джезаля, коли він зайняв своє місце у колі, впершись ногами у суху землю. Броя стенув плечима, струснув головою і виставив клинки напоготів. Джезалеві закортіло помочитись. Закортіло, як ніколи у житті. А якщо зараз обмочиться? На штанях проступить велика темна пляма. Чоловік, який обмочився на Турнірі. Від такої ганьби не вибавитися і за сотню років.

— Почали! — прогримів арбітр.

Але нічого не відбулося. Обидва продовжували стояти один навпроти одного, тримаючи клинки напоготові. У Джезаля засвербіла брова. Він хотів її почухати, але не було можливості. Його суперник облизав губи, а тоді зробив обережний крок уліво. Джезаль повторив його рух. Вони насторожено кружляли, легенько хрускаючи черевиками по сухій траві, раз по раз зближаючись. Коли вони достатньо зблизились, світ Джезаля звузився до відстані між вістрями їхніх довгих клинків. Ось їх розділяє один крок. Ось уже фут[10]. Ось усього лише шість дюймів[11]. Усі думки Джезаля були зосереджені на двох блискучих кінчиках клинків. Три дюйми. Броя зробив недоладний випад, але Джезаль відбив його, не замислюючись.

Клинки дзвінко брязнули, і вся арена, наче за чиїмось сигналу, вкотре зайшлася криками, серед яких вирізнялися:

— Прикінчи його, Лютаре!

— Так!

— Укол, укол!

Проте згодом крики знову розчинилися у бурхливому шумі натовпу, який то наростав, то стихав разом із рухами у колі.

Що більше Джезаль вивчав цього довгов’язого бовдура, то менше хвилювався. Його нерви почали заспокоюватися. Броя зробив незграбний укол, і Джезаль легко ухилився. Броя непереконливо рубонув, і Джезаль заввиграшки відбив атаку. Броя зробив випад — геть невмілий, погано виважений, не прорахований. Джезаль відскочив вбік і штрикнув суперника