Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Телефон знов починає дзвеніти, змушуючи мене скривитися від сліз. Я мушу відповісти, мушу вистояти й не розсипатися на частки, наче бездушна лялька, яку безжально жбурляють, аби зірвати гнів.

Я наближаюся до телефону, роздивляючись ім’я на екрані та зітхаю. Мені телефонує мати. Чи не вперше з того часу, як я переїхала до табору. Вона ніколи не дзвонить без вагомої на те причини. Теревені про справи та погоду — не в її стилі.

— Мамо? — промовляю я, відповідаючи на її раптовий дзвінок.

Серце завмирає через лихе передчуття, яке не дає спокій з нашої останньої зустрічі з Кетсукі. Рука до болю стискає телефон, а я продовжую безпорадно тремтіти посеред світлої кімнати та тамую подих.

— Сакуро, — чується стурбований голос по той бік, — я забираю тебе додому. Участь в цьому конкурсі для тебе завершена. Через годину за тобою приїде машина, збирай всі свої речі. Я вже домовилася про домашнє навчання, тому ти більше не повернешся до Конохи.

Викочуючи очі від несподіванки, я напружуюся всім тілом. Чому? Чому вона зненацька втручається в мої справи? Мати ніколи не зважала на те, наскільки мені було складно навчатися в академії. Вона ігнорувала моє існування з того часу, як помер батько. Навіть перебуваючи наодинці зі мною, ця скупа на емоції жінка надавала перевагу власним справам, ніж доньці, яка потребувала її уваги. Смерть тата змінила нас, зробила холодними одна до одної, відчуженими та далекими. То чому зараз мати вирішує втрутитися в моє життя?

— Що сталося? Чому ти приймаєш таке раптове рішення? — майже кричу я у слухавку.

Вона дізналася про все? Важко дихаючи, я не розумію як слід діяти, як переконати її залишити мене поряд з друзями. Ця боротьба складна й жорстока, проте, дорослий світ ще більш жахливий та несправедливий! Сьома команда… я хочу залишитися в ній!

— Я дбаю про твою безпеку, — суворо відповідає мати, — просто роби те, що тобі кажуть! Мене не буде деякий час, я від'їжджаю у справах. Почуємося пізніше, доню. Будь ласка, зроби так, як я тобі наказала.

Авторитарна та незворушна… такою я знаю свою матір. Та лагідна й усміхнена матуся залишилася в казковій, далекій кухні моїх спогадів, які розчиняються з плином часу, наче димка. Я вже й забула кого слід по-справжньому боятися. Ці всі ігри з Юкі — дитячі забавки, в порівнянні з тією самотністю та байдужістю, яку дарує мені власна матір.

— Я не можу! Мамо! Мамо?! — волаю на всю кімнату, однак, мати вже відключилася, не бажаючи чути жодних відмов.

Мені бракує кисню. Таке враження, що я задихаюся через власну безпорадність. Я відчула справжню дружбу та підтримку; щастя, яке клекоче всередині, розпростовуючи крила; жагу до перемоги та завзятість. За цей короткий проміжок часу я встигла забажати змін та повірити в себе! Попри страх, попри залякування клятої Кетсукі, попри складність та невміння розв’язувати проблеми… я почала нарешті жити, а не існувати в чотирьох стінах тісної, задушливої кімнатки!

Пекло? Навіть якщо мене зненавидять геть усі, це не буде тим пеклом, в яке хоче відправити мене мати. Пустий, холодний дім, де всім на тебе байдуже! Нехай мене ненавидять, але принаймні будуть поруч зі мною! Це я зможу витримати та прийняти як належне. Начхати на всі погрози! Я хочу залишитися! Не хочу аби й це стало тьмяним спогадом, який розвіється з часом!

— Все гаразд? — лунає голос Саске по той бік дверей. — Сакуро, що сталося?

Я хочу відповісти йому, але в моїх руках вібрує телефон, змушуючи мене поглянути на екран. Прийшло повідомлення з незнайомого номеру:

«Вітаю тебе з твоїм першим днем у пеклі, Сакуро!»

— Я не боюся твоїх погроз, Юкі, — звертаюся я до телефона, стискаючи його в руках. — Єдина людина, яка насправді лякає — це моя матір.