Читати книгу - "Забудь-річка"

тут зовсім чужим, немовби причаївшись біля німецької траншеї, спостерігав за побутом окопної зміни, вичікуючи можливості взяти «язика». І тільки стукіт серця видавав у ньому живу, споріднену з іншими істоту.

Один з арештантів підійшов до дверей і почав проситися до вітру. Знадвору відповіли матом, і бідолаха мусив відійти у куток, щоб справити потребу. Люди поруч незадоволено забурчали та стали відсуватися. Хтось застогнав.

Степана не полишало враження, що все це не насправді, що поруч не люди, а якесь живе тісто, без волі і сенсу, і що саме таке роз’єднання і робить усіх суцільною сірою масою, бо з’єднавшись бодай утрьох, бранці з легкістю висадили б двері та роззброїли вартового. Однак щось заважало їм — чи віра у те, що все це помилка і завтра «начальство розбереться», чи то одвічна селянська покірливість, а чи релігійна впевненість у волі Божій — хоча звідки у комуністичній країні така впевненість? Але щось незрозуміле тут безсумнівно було.

Штрафбат — це мінімум, який чекав на дезертира. А дезертирами тут були усі, хто не був диверсантом чи шпигуном. Штрафбат — це право кров’ю викупити свою провину, це смерть у розстрочку, неминуча й лиха. Це розвідки боєм, лобові атаки, мінні поля, танки, прийняті на груди, як ковток горілки, це командири, які стріляють у голову за найменшу провину, це право загризти тих, хто поруч, заради марного сподівання на порятунок, це право бути покійником ще до смерті. Про штрафбат багато що розповідали.

Інший варіант — куля в потилицю, як диверсанту, надійно та просто, без усіх цих сентиментів. І невідомо, що краще.

Проте головна незрозумілість загніздилася у Степановій душі. Ще годину тому він мріяв про зустріч з дружиною, про доньку — але зараз бодай іскри такої в думках не проскакувало. Навіть відчуття не було, що за кілька кілометрів свої. Мабуть, якби ситуація була інакшою, він би здивувався своїй черствості, але наразі голова дзвеніла від порожнечі, а руки судомно стискували руків’я зброї. Поткнеться хто — одразу вогонь. Розвідка зброї не здає.

Знадвору топтався вартовий, потім почулися кроки, голоси — напевно, прийшла зміна. Зовсім споночіло, але це було байдуже. Степан пантрував півколо перед собою, ззаду маючи тоненьку дерев’яну, беззахисну проти куль стіну. Та й спереду хіба він міг одним стволом захиститися проти серйозного супротивника? А якщо хтось з арештантів вирішить забрати автомата? Стріляти? — це приверне увагу смершівців, і вони покришать усіх, не заходячи досередини.

Палець на спусковому гачку дерев’янів і здатен був несамохіть зачепити його, очі божеволіли від вишукування небезпеки у темряві і здатні були змусити руки стріляти навіть без приводу, ноги та спину звело судомою, і вони погрожували у будь-який момент втратити опору, похитнути тіло вбік, аби руки рефлекторно натиснули на гашетку, вуха дослухалися, щоб вловивши несподіваний звук, переправити сигнал у мозок, який дасть команду рукам на зброї, ба навіть ніздрі пантрували чужинецький запах, який підкрадався звідусіль, примушуючи напружувати пальці і пришвидшуючи смертельну розв’язку.

Час тягнувся незрозуміло довго чи то коротко — бо годинника не було, та й хто ж побачить стрілки у темряві літньої галицької ночі? Степан боявся закуняти, щоб не стрельнути зопалу, і боявся не спати, щоб судомою не звело пальці на гачку. Марення, сон і дійсність змішалися у єдиний безперервний світ, де розум ставав безсилим, і всі сподівання були… а втім не було жодних сподівань.

Отак все і закінчиться у стайні на галявині — дитинство, батько, дружина і донечка, якої практично не знав, юнацькі мрії та хлопські фантазії, кохання та хіть, ніжність та пристрасть. Одним рухом пальця, одним невірним подихом. А може, так воно й краще, врешті-решт?

У лещатах між коханням і смертю, Степана розривало навпіл. Серце та душа рвалися туди — до родини, до своїх, тепер, як ніколи, близьких, а тіло, закуте у гімнастерку, зв’язане присягою та ще військовими путами, зверху завішане новеньким ремінцем автомата ППС, який може врятувати тобі життя, але водночас тягне на дно, бо військовий — це не більше, ніж раб, а зброя — тавро на лобі.

Зі свого напівсну-напівмарення Степан отямився, коли промені ранкового сонця почали пробиватися крізь щілини стайні.

Тепер стало видно, що людей у приміщенні було зо два десятки, більшість у військовій формі. Тут зібралася різношерста компанія — хоча шерсть на всіх була однакова, суконна. Кількох правдивих дезертирів можна було вирізнити за обірваним, не за статутом, виглядом та багатоденною щетиною. Більшість, певно-таки, була випадковими, такими, як він сам, затриманими, вони мали охайніший вигляд, а головне — весь комплект форми, зокрема погони та чоботи, у той час, коли трійко чи то місцевих а чи оточенців на військову гімнастерку вдягали свитку або ж навпаки — під форменкою без погонів мали цивільні штани. А може, це й були бандерівці, чи то партизани, бо звідки у партизана документи?

Вони спали, скоцюрбившись на підлозі кожен окремо, як велетенські зародки, які раптом вирішили повернутися у свій первісний стан, щоб захиститися від невідворотного — але це було єдиним способом захисту, єдиною формою протесту. І тільки Степан Шагута вивищувався над ними, бо по-перше, не лежав, а сидів біля стіни, а по-друге, мав у руках ППС із повною обоймою.

Двері стайні прочинилися і на порозі виникла постать сержанта.

— Вихаді строітца! — гаркнув він, і одразу постаті на підлозі заворушилися, засмикалися, як то велів військовий рефлекс при отриманні команди. Рання побудка позбавила усіх кількох годин сну, але водночас — необхідності справляти фізіологічні потреби просто у приміщенні. Тому ніхто не барився, а підскочивши, одразу чимчикував до виходу. Тільки цивільні подовгу терли очі, немовби від цього світ навкруги міг зробитися кращим.

Підвівся й Степан, але він залишився стояти у своєму кутку, притискаючись спиною, а точніше, мішком, який висів на ній, до чорних дошок.

Сержант матом підганяв тих, хто барився, проте голос його звучав буденно, без люті чи агресії. Степан, якого колись, на самому початку шокувала була лексика червоних командирів, за довгі роки призвичаївся до неї, і хоч сам не засвоїв, але вмів за інтонацією розрізнити — коли одні й ті самі слова звучать як погроза, коли як обурення, а коли навіть як заохочення. Зараз це були просто розпорядження і ще одне засвідчення факту, що начальством тут є він, сержант СМЕРШу, а решта цілком залежать від його волі.

Вигнавши зі стайні останнього арештанта, сержант кинув поглядом по приміщенню, причому очі його ані на мить не зупинилися