Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

був приголомшений наслідками. Після цього струсу він приватно виснував, що набагато зручніше брехати, ніж казати правду.

Марк працював у сфері фінансових послуг. Його фірма визначала для клієнтів можливості для інвестицій і керувала їхніми інвестиціями. Клієнтами здебільшого були багаті південноафриканці, які намагалися вивезти свої гроші з країни до того, як країна зазнає краху (саме такі слова вони вживали) або вибухне (я віддавала перевагу цьому слову). З причин, яких мені ніколи до ладу не пояснили, — адже, зрештою, навіть тоді були такі речі, як телефон, — робота вимагала від Марка їздити раз у тиждень до їхньої філії в Дурбані для, як казав він, консультацій. Якщо додати години і дні, виявлялося, що він проводив у Дурбані не менше часу, ніж удома.

Однією з колег, яку мав консультувати Марк у їхньому дурбанському офісі, була жінка на ймення Іветта. Вона була старша за нього, африканерка, розлучена. Спершу він вільно говорив про неї. Вона навіть телефонувала йому додому, по роботі, казав він. Потім раптом не стало жодної згадки про Іветту.

— Може, з Іветтою щось сталося? — запитала я Марка.

— Ні, — відповів він.

— По-твоєму, вона приваблива?

— Насправді ні.

З його ухильності я виснувала: щось назріває. Я почала звертати увагу на дивні деталі: повідомлення, які незбагненним чином не доходили до нього, авіарейси, на які він не встиг, і таке інше.

Одного разу, коли він повернувся після чергової тривалої відсутності, я прямо підступила до нього.

— Учора ввечері я не змогла знайти тебе в готелі, — сказала я. — Ти був у Іветти?

— Так, — кивнув він.

— Спав із нею?

— Так, — відповів він (мовляв, «вибач, я не вмію брехати»).

— Чому? — запитала я.

Він стенув плечима.

— Чому? — повторила я.

— Тому, — буркнув він.

— Гаразд, нехай тобі біс! — кинула я, обернулася до нього плечима й замкнулася у ванні, де я не плакала, — думка про плач тільки майнула в моїй голові, — а навпаки, задихалася від мстивості, видушила повний тюбик зубної пасти і повний тюбик піни для волосся в раковину, розбавила ту суміш гарячою водою, перемішала гребінцем, а потім спустила в каналізацію.

Це був тільки початок. Після цього епізоду, після того, як Марк не почув, як сподівався, що я схвалюю його зізнання, він став брехати.

— Ти досі бачиш Іветту? — запитала я його після наступної поїздки.

— Я мушу бачити Іветту, я не маю вибору, ми працюємо разом, — відповів він.

— І досі бачишся з нею отак?

— Те, що ти називаєш отак, вже скінчилося, — мовив він. — Те сталося тільки раз.

— Раз або двічі, — докинула я.

— Раз, — повторив він, скріпивши брехню.

— Насправді це був просто один із таких епізодів, — запропонувала я.

— Саме так. Просто один із таких епізодів.

Після цього ми з Марком не розмовляли аж до ранку — та й іншого нічого не робили.

Щоразу, коли Марк брехав, він дбав, щоб дивитися мені просто у вічі. «Відверто розмовляти з Джулією» — ось, напевне, як він думав про це. Саме на підставі такого відвертого погляду я й висновувала, і то непомильно, що він бреше. Ви не повірите, як погано брехав Марк, — і які взагалі чоловіки погані. Яка шкода, думала я, що мені нема про що брехати. Я б уже показала Марку один або два майстерні трюки.

Літами Марк був старший за мене, але я бачила ситуацію по-іншому. Так, як я бачила їх, я була найстарша в родині, далі йшов Марк, приблизно тринадцятирічний, а потім наша донька Кристина, якій мало виповнитися два роки. Отже, якщо йдеться про зрілість, то мій чоловік був ближчим до дитини, ніж до мене.

Ну, а якщо повернутися до містера Пхайла, або Штовхайла, отого чоловіка, що висипав пісок із машини, я й не здогадувалася, скільки йому років. З огляду на все, що я знала, він міг бути ще одним тринадцятирічним. Або ж, mirabile dictu[46], насправді міг бути й дорослим. Я збиралася зачекати й побачити.

— Я помилився на множник шість, — казав він. (А може, шістнадцять, я слухала наполовину.) — Замість однієї тонни піску треба шість (або шістнадцять) тонн піску. Замість півтори тонни гравію — десять тонн. Я був, мабуть, несповна розуму.

— Несповна розуму, — повторила я, тягнучи час, дарма що зрозуміла.

— Коли зробив таку помилку.

— Я всякчас помиляюся з цифрами. Ставлю кому не там, де треба.

— Так, але множник шість — аж ніяк не кома, що стоїть не там. Аж ніяк, хіба що ви шумерка. Хай там як, відповідь на ваше запитання полягає в тому, що його доведеться брати завжди.

Яке запитання, подумки запитала я себе. І що саме доведеться брати завжди?

— Мені треба йти, — мовила я. — В мене дитина голодна.

— Ви маєте дітей?

— Так, маю одну дитину. Чом би й ні? Я доросла жінка з чоловіком і дитиною, яких маю годувати. Ви здивовані? А чого б я ще проводила так багато часу в «Pick n Рау»?

— Задля музики? — висловив він здогад.

— А ви? Хіба ви не маєте родини?

— Я маю батька, що живе зі мною. Або з яким живу я. Але не маю родини в традиційному розумінні. Моя родина зникла.

— Немає дружини? Дітей?

— Ані дружини, ані дітей. Я знову став сином.

Мене завжди цікавили розмови між людьми, коли слова не мають нічого спільного з плином думок у голові. Наприклад, коли я розмовляла з ним, у моїй пам’яті поставав візуальний образ справді гидкого незнайомця з чорним густим волоссям, яке стирчало йому з вух і над верхнім ґудзиком сорочки, незнайомця, що під час недавнього барбекю мимохідь поклав мені руку на сідницю, коли я накладала собі салат: не погладив чи вщипнув, а просто обхопив сідницю своєю широкою долонею. Якщо цей образ заповнював мій розум, що могло бути в голові того іншого, не такого волохатого чоловіка? Як добре, що більшість людей, навіть тих, які брешуть не досить вправно, принаймні вміють досить вправно приховувати і не розкривають того, що діється в їхній душі, навіть найменшим трепетом у голосі й розширенням зіниць!

— Гаразд, до побачення! — кинула я.

— До побачення, — пролунала відповідь.

Я поїхала додому, заплатила хатній робітниці, дала Кріссі обідати і поклала її спати. Потім спекла два дека шоколадного печива. Воно ще не вистигло, а я вже їхала назад до будинку на Токай-роуд. Ваш чоловік (не забувайте, тієї пори я ще не знала його ім’я) був на подвір’ї й робив щось із деревом, молотком і цвяхами. Він роздягся до пояса, й плечі, вже попечені сонцем, почервоніли.

— Привіт! — мовила