Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

я. — Вам треба вдягти сорочку, сонце для вас не дуже корисне. Ось, я привезла трохи печива для вас і для вашого батька. Воно краще за те все, що ви купуєте в «Pick n Рау».

Дивлячись підозріло, ба навіть роздратовано, він відклав інструменти і взяв пакунок.

— Я не можу запросити вас, там завеликий розгардіяш, — знітився він.

Я вочевидь була не бажана.

— Гаразд, — сказала я. — Я однаково не можу лишитися, мені треба до дитини. Я просто роблю сусідський жест. Може, ви з батьком прийдете коли-небудь на вечерю? На сусідську вечерю?

Він усміхнувся, то була перша усмішка, яку я побачила на його обличчі. Усмішка неприваблива, надто вузька. Він розумів, що його зуби в поганому стані.

— Дякую, — кивнув він, — але спершу мені треба поговорити з батьком. Він не любитель пізніх вечорів.

— Скажіть йому, що це не буде пізній вечір, — заспокоїла я. — Ви можете поїсти й піти, я не ображуся. Нас буде тільки троє. Мій чоловік у від’їзді.

— Ви, мабуть, непокоїтеся. Напевне, запитуєте себе: «Скільки вона пододавала тут від себе? Як ця жінка може претендувати, ніби точно пригадує звичайні розмови, які точилися тридцять чи сорок років тому? І коли вже вона дійде до суті?» Тож дозвольте мені бути щирою. Розповідаючи, я придумую слова, увесь діалог. Гадаю, це річ дозволена, бо ми говоримо про письменника. Моя розповідь, може, й не точна дослівно, але не відступає від духу, тут уже будьте певні. Можна розповідати далі?

[Тиша.]

Я записала свій телефонний номер на коробці з печивом.

— І дозвольте, я вам назву своє ім’я, — мовила я, — якщо ви раптом здивуєтесь. Мене звати Джулія.

— Джулія. Як солодко тече її одяг, ставши рідиною.

— Справді, — кивнула я.

Рідиною? Що він мав на увазі?

Він прийшов, як і обіцяв, наступного вечора, але без батька.

— Батько почувається недобре, — пояснив він. — Випив аспірин і пішов спати.

Ми їли за кухонним столом, нас двоє, Кріссі сиділа в мене на колінах. «Ану, привітайся з дядьком», — сказала я доньці, але їй той незнайомий чоловік був ні до чого. Дитина знає, коли щось готується. Відчуває в повітрі.

Насправді Кристина ніколи не відчувала симпатії до Джона, ані тоді, ані згодом. Малою дитиною вона була білява й синьоока, як її батько, і зовсім не схожа на мене. Я вам покажу фотографію. Інколи я відчувала, що, оскільки вона не схожа на мене, то ніколи й не любитиме мене. Дивно. Я все порала і всіх доглядала в домі, проте в порівнянні з Марком я була зайдою, темною, дивною істотою.

Дядько. Саме так я називала Джона перед нею. Згодом я шкодувала про це. Є щось мерзенне в тому, щоб видавати коханця за члена родини.

Хай там як, ми їли, розмовляли, але завзяття, збудження почало покидати мене, я мов здувалася. Крім випадку з обгортковим папером у супермаркеті, який я могла чи не могла витлумачити хибно, я завжди в усьому виявляла ініціативу, запросила його. «Досить, годі більше, — сказала я собі. — Тепер уже він має забити м’яч у ворота або не забивати його». Так би мовити.

Річ у тому, що я не створена бути спокусницею. Я навіть не схвалюю цього слова з усіма його натяками на мереживну білизну і французькі парфуми. Саме щоб не скотитися до ролі спокусниці, я й не вдягалася навмисне задля вечора. Я була в тій самій білій бавовняній блузці й зелених териленових штанах (так, териленових), у яких уранці ходила в супермаркет. Що бачите, те й отримуєте.

Не смійтеся. Я добре усвідомлюю, що великою мірою я поводилась як героїня якоїсь книжки, скажімо, як оті шляхетні молоді жінки в Генрі Джеймса, що вирішили, незважаючи на свої найкращі інстинкти, робити важкі, сучасні речі. А втім, коли моя рівня, тобто дружини Маркових колег у фірмі, зверталися за проводом, то не до Генрі Джеймса чи Джорджа Еліота, а до журналів «Vogue», «Marie Claire» і «Fair Lady». Але навіщо тоді книжки, якщо не на те, щоб змінити наше життя? Чи подолали б ви такий довгий шлях до далекого Онтаріо, щоб почути, що я хочу сказати, якби не вірили у важливість книжок?

— Ні. Ні, я б не приїхав.

— Атож. Та й сам Джон був не дуже ошатний. Одна пара добрих штанів, троє простих білих сорочок, одна пара туфель — справжня дитина економічної кризи. Але дозвольте мені повернутися до моєї розповіді.

На вечерю я тоді зварила звичайну лазанью. Гороховий суп, лазанья, морозиво — таким було меню, досить пісне для дворічної дитини. Лазанья вийшла трохи неохайніша, ніж слід, бо замість твердого сиру я взяла м’який. Я могла б удруге піти до крамниць і купити твердого сиру, але з принципу не пішла, так само як із принципу не перевдяглася.

Про що ми говорили за вечерею? Мало про що. Я зосереджувалася на годуванні Кріссі, бо не хотіла, щоб вона почувалася забутою. А Джон, як ви повинні знати, не дуже балакучий.

— Не знаю. Я ніколи не бачив його.

— Ніколи не бачили? Я здивована чути таке.

— Я ніколи не прагнув зустрічі з ним. Я ніколи навіть не листувався з ним. Я вважав, що буде краще, якщо я не матиму почуття обов’язку перед ним. Це дасть мені свободу писати, що я хочу.

— Але ж ви прагнули зустрітися зі мною. Ваша книжка має бути про нього, проте ви вирішили не зустрічатися з ним. Ваша книжка не має бути про мене, але ви попросили про зустріч зі мною. Як ви поясните це?

— Бо вам належало місце в його житті. Ви мали велике значення для нього.

— Звідки ви знаєте про це?

— Я просто повторив те, що казав він. Не мені, але багатьом людям.

— Він казав, що я маю велике значення для нього? Я здивована й задоволена. Задоволена не тому, що він так думав, — я згодна, я справила вплив на його життя, — а тому, що він казав про це іншим людям.

Дозвольте мені зізнатися. Коли ви вперше звернулися до мене, я майже вирішила відмовити, не розмовляти з вами. Думала, ви якийсь набридливий чоловік, академічний нишпорка, що натрапив на список жінок Джона, його завоювань, а тепер іде вниз за списком, вибирає прізвища і сподівається знайти якийсь бруд, щоб полити його.

— Бачу, ви невисокої думки про вчених-дослідників.

— Ні, невисокої. Ось чому я намагалася пояснити вам, що я не одне