Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 28: Тіньова арена

Габріель провів сухим язиком по не менш сухим губам, немов намагався стерти залишки сумнівів, що ще ледь тліли в його свідомості. Він відчував, як його серце билося нестримно, ніби впало в чужий ритм, що не належав йому. Але вибір уже був зроблений. Він опустив голову, ковтаючи гірку згоду, яка осідала важким каменем у грудях.

— Я гратиму, — його голос прозвучав неприродно хрипко, наче власні слова зрадили його тілу.

І в цю ж мить простір навколо здригнувся. Гостро, немов розрізане лезом, розірвав тишу божевільний сміх — надмірний, завеликий для будь-якої істоти, що володіє тілом і межами свідомості. Маска радості тряслася від істеричного реготу, її усмішка здавалася живою, розширювалася до гротескного ступеня, розтягаючи темні отвори очей у безодні нескінченних веселощів.

Габріеля пронизав холод, хоч він і стояв у нерухомому, важкому повітрі, що здавалося насиченим дрібними піщинками часу. Інші маски не сміялися. Вони навіть не змінили виразу облич. Маска смутку зберегла свої опущені кутики вуст, наче увібрала в себе саму суть журби. Маска гніву лишалася застиглою в крижаному обуренні, немов чекала на привід розірвати світ на шматки. Маска пристрасті все ще мала той же спокусливий вигин губ, ніби готова торкнутися чийогось серця лише для того, щоб спалити його вогнем бажання.

І лише найбільша маска, та, що говорила з ним від самого початку, кивнула повільно, спокійно, як митець, який бачить, що його задум нарешті почав набувати форми.

— Чудово, — її голос тремтів від задоволення, але все ж залишався глибоким і загадковим. — Габріелю, тепер ти повинен згадати.

Чоловік відчув, як щось змінилося. Простір довкола нього наче віддалився, став нереальним, тьмяним, розмитим, неначе він стояв на сцені, а світ навколо був лише завісою, яку мали розсунути для вистави.

— Ти вже носив нас раніше, — продовжувала говорити маска байдужості. — Ми пам’ятаємо це. А тепер згадай і ти.

Повітря стало важчим, ніби саме місце примусило його дихати глибше, змушуючи легкі наповнюватися густим, солодкавим туманом. У голові Габріеля закрутилися образи, які він не міг одразу розпізнати. Вони розросталися, перепліталися, змінювали один одного так стрімко, що він спочатку навіть не зрозумів, що бачить.

Мить — і перед ним постало відображення самого себе. Інший Габріель, застиглий у часі, в одній з найдавніших сцен його життя. Він бачив себе молодшим, вбраним у темний костюм, з фальшивою усмішкою на обличчі, яка не торкалася його очей. Маска радості. Так, тоді він носив її. Тоді він сміявся, коли насправді хотів кричати.

Наступний спогад обпалив його, як крижаний вітер. Габріель стояв під дощем, його пальці стискали вологу тканину плаща. Він пам’ятав цей момент. Як він удавав байдужість, коли всередині вирувало море. Його очі були сухими, хоча в душі все плакало. Маска смутку.

Ще один образ, різкий, несподіваний. Він нахилявся вперед, його обличчя було набагато ближче до іншого, незнайомого, бажаного. Його губи розкривалися, а очі палали вогнем. Але це було брехнею. Він грав, зваблював, приховуючи порожнечу всередині. Маска пристрасті.

Габріель здригнувся, вихоплений зі спогадів, ніби після довгого занурення в глибини темного озера. Він важко дихав, відчуваючи, що його легені наповнені не повітрям, а невидимими тінями його власних таємниць.

— Ти починаєш розуміти, — промовила маска, і її голос був таким, що Габріель не міг визначити, чи це було схвалення, чи насмішка. — Ти одягав нас, коли не був щирим. Ти використовував нас, щоб обманювати інших... або себе.

Тиша, що настала після цих слів, була ще страшнішою за голоси. Вона вп’ялася в його свідомість, змушуючи поставити запитання, на яке він боявся знайти відповідь.

Ким він був насправді без цих масок? І чи існував узагалі той, хто був під ними?

Галерея Масок дихала тишею, що передувала бурі. Повітря стало густішим, липким, ніби крізь нього просочувалася невидима субстанція, що важким шлейфом огортала кожен рух. Стеля здавалася безмежною порожнечею, у якій губилися звуки, а підлога — глухим відлунням старих голосів.

Головна маска, наче жива, нахилилася трохи вперед, її вигини здавалися гострішими, а очниці — глибшими, неначе у них жевріло невидиме полум’я.

— Навіщо ти носив нас? — її голос лунав тихо, але в ньому ховалася сила, що могла розколоти простір між світами. — Чому ти такий нещирий, Габріелю?

Чоловік втягнув повітря, вдихнув цей запах пилу, вицвілих спогадів і чогось, що він не міг назвати. Його пальці мимоволі стиснулися в кулак, але не від гніву — від усвідомлення, що відповідь була очевидною.

— Бо цього вимагає світ, — промовив він нарешті, відчуваючи, як його голос губиться у просторах цієї дивної зали. — Чи ти думаєш, що люди не носять масок? Усі ми вдягаємо їх щоранку, перш ніж вийти на вулицю. Усміхаємося, коли хочемо кричати. Спокійно киваємо, коли всередині нас усе палає. Говоримо те, що очікують почути, а не те, що насправді думаємо.

Його очі виблискували в напівтемряві, а голос із кожним словом ставав глибшим, переконанішим, неначе він відкривав не тільки правду, а й виправдання самому собі.

— Маски — це не брехня, — продовжив він. — Вони необхідність. Інструмент виживання. Яка різниця, справжні ми чи ні, якщо цього ніхто не хоче бачити?

Але маска не здригнулася, не подала й знаку схвалення чи розуміння. Її мовчання було не байдужим, а гострим, наче погляд судді перед вироком. І тоді, без попередження, її голос знову розрізав тишу:

— Неправильна відповідь.

І сталося дещо неможливе.

Усі маски, що висіли на стінах, стояли на підставках, спочивали в темряві закутків зали, повернулися до нього. Не одна. Не дві. Всі.

— Тінь… — вимовила одна, її голос був майже людським, але занадто порожнім, наче скло, по якому дряпає вітер.

— Тінь… — підхопила інша, а за нею третя, четверта, десята.

Звук ріс, наповнював кімнату, розходився стінами, наче величезне підземне серце починало битися дедалі гучніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍