Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Тінь. Тінь. Тінь. ТІНЬ. ТІНЬ! ТІНЬ!

Габріель відчув, як його серце стискається від цього моторошного хору. Це був не просто вигук, не просто поклик. Це було заклинання. Виклик.

Повітря затріщало, неначе його розривало навпіл, а десь у кутку кімнати почала проявлятися чорна пляма. Вона розтікалася, мов розлите чорнило, але не по підлозі, а по самій реальності, неначе щось ламалося в самій тканині світу.

І тоді з тієї безодні щось рушило назустріч.

Тінь піднімалася, розгортаючись у темряві, мов павутина, що спліталася в невагомому просторі, затягуючи повітря в холодні кільця мовчання.

Габріель застиг, дивлячись, як його власна тінь виходить із тріщини у реальності, мов хтось, хто роками чекав на цей момент. Вона була не просто копією, не просто безформною плямою. Вона стояла перед ним, така ж висока, така ж статурна, з тими ж рухами, які здавалися надто знайомими, щоб не бути його власними. Але її риси були розмиті, наче намальовані на запітнілому склі, а очі… Очі були порожнечею. Дві діри в тканині світу, що вели у ніщо.

— Він повинен битися, — голос маски байдужості був позбавлений емоцій, рівний і холодний, немов шовкове лезо, що ріже безболісно, але смертельно.

Габріель обернувся до неї, ніби сподіваючись почути щось інше, знайти лазівку, можливість уникнути неминучого. Але маска не рухалася, не змінювала виразу, не сумнівалася у власному рішенні.

— Бій? — нарешті видавив він, відчуваючи, як у грудях щось стискається в міцний вузол. — Ви хочете, щоб я бився… з власною тінню?

— Саме так.

Відчуття нереальності цього моменту било по нервах, наче несамовитий скрипаль водив смичком по розстроєних струнах.

Сапфір зробив крок уперед, його рука лягла на плече Габріеля, але щойно він спробував наблизитися ще, невидима сила штовхнула його назад. Він глухо вдарився об одну зі стін, зірвавши з кріплення маску, що зі стуком впала й покотилася під ноги.

— Не можна! — вигукнув він, підводячись, його очі палали люттю. — Це пастка! З тінню неможливо битися, ти лише годуватимеш її!

Габріель подивився на нього, затримав погляд. Всі ці слова — вони могли б стати ключем. Вони могли б означати щось важливе, пролити світло на вихід. Але зараз, коли він стояв тут, відчуваючи, як сама реальність стає в'язкою, як усе, що він знав про себе, руйнується, ці слова здавалися просто ще одним нагадуванням про безвихідь.

Він зітхнув.

— Ну… — повільно промовив він, знизуючи плечима, — дякую за пораду, але це мені не дуже допомогло.

Його голос звучав рівно, майже спокійно, та лише він знав, скільки сил йому коштувало тримати цей тон, коли страх чіплявся за нутрощі, мов чорні пазурі.

Тінь зробила крок вперед.

Її рухи були беззвучними, немов вона існувала поза межами звуку, поза законами фізичного світу. Повітря навколо неї тремтіло, розпливаючись, мов розжарене скло.

Габріель напружився.

Він не знав, як боротися.

Він не знав, як виграти.

Але він знав одне: тінь чекала, що він зробить перший удар.

Габріель стояв нерухомо, відчуваючи, як простір довкола нього змінюється, згущується, немов світ сам не витримував присутності Тіні.

Вона була не просто проекцією, не просто темною плямою, що копіювала його рухи. Вона дихала. Жила. В її порожніх очницях не було світла, але було щось інше — безодня, що вабила, погрожувала розчинити його у собі, стерти все, що він знав про себе, залишивши лише порожню оболонку.

Повітря стало важким, у ньому вчувалося нестерпне гудіння, низьке, протяжне, схоже на віддалений гуркіт грому. Воно не лунало ззовні — воно народжувалося всередині нього, розходилося грудьми, стискало легені.

Тінь зробила ще один крок.

Її рух був неправильним — майже схожим на його власний, але наче… спотвореним. Коли вона переставляла ногу, Габріель мав відчуття, що бачить не одну дію, а відразу десятки можливих варіацій цього руху, що зливалися в один. Це було неможливо, і водночас — це відбувалося.

Габріель вдихнув і різко ступив уперед, відчуваючи, як його тіло важчає від рішучості. Його рука метнулася в бік Тіні — різкий удар у бік, без вагань, без спроби зрозуміти, що це все означає. Але його кулак пройшов крізь неї, мов крізь дим.

І він провалився.

Падіння було миттєвим, але воно не мало межі.

Світ обернувся навколо нього спіраллю чорного скла, уламків, що відбивали його власне обличчя тисячами варіацій — усміхнене, розгублене, сповнене люті, байдужості, страху.

Його свідомість розпадалася, розчинялася у вихорі власних відображень, у зливах голосів, що знову й знову повторювали його ім’я.

І серед цього хаосу він відчув, як Тінь торкається його.

Холод. Глибокий, проникний, такий, що змушував його нутрощі стискатися від відрази. Її пальці ніби складалися з самого відчуття порожнечі, обіймали його, але не залишали жодного дотику.

"Габріель."

Це було не слово. Це була суть, вкладена у його свідомість, мов клинок, що розтинає сновидіння.

Він різко розплющив очі.

Він стояв на місці.

Тінь була перед ним.

Але тепер він знав, що бій — це не удар. Це щось більше. І щось страшніше.

Тінь завмерла перед ним, її обриси тремтіли, ніби вона складалася з нестабільної матерії, що існувала поза межами цього світу.

Навколо панувала тиша, але то була не природна тиша, а її викривлена, пригнічена подоба — важка, здавлена, з тією моторошною глибокою порожнечею, що народжується тільки в місцях, де звук задихається ще до того, як народитися.

І тоді вона заговорила.

Її голос не мав тембру, він не звучав у вухах — він лунав у самому нутрі Габріеля, розходячись хвилями, що змушували реальність мерехтіти, мов полум’я на вітрі.

— Чому ти брешеш?

Не питання. Звинувачення.

Він здригнувся, але стримався, відчуваючи, як щось холодне проходить крізь його тіло, ніби невидимі струмені морського припливу тягнуть його вглиб безодні.