Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

світла. Крізь вікна «сали» падали три видовжені прямокутники сонячного проміння, а вже через вулицю було видно дуже похмурий фасад будинку Авельяносів, огорнутий власною тінню, він темнів серед повені сяйва.

Від дверей почувся голос:

— Що з Деку?

То був Чарлз Ґулд. Вони не почули, як він підійшов «корредором». Його погляд лише ковзнув по дружині й уперся в доктора.

— Маєте якісь новини, лікарю?

Доктор Моніґем притьмом випалив усе за раз. Коли він скінчив, адміністрадóр копальні Сан-Томе деякий час мовчки дивився на нього. Пані Ґулд втислась у низький стілець, склавши руки на колінах. Між трьома непорушними людьми панувала мовчанка. Тоді заговорив Чарлз Ґулд:

— Певно, ви хочете поснідати, лікарю.

Він відступив убік, даючи дорóгу дружині. Виходячи, вона впіймала чоловікову руку і стисла її, піднісши до очей носовичок. Присутність чоловіка нагадала їй про становище Антонії, і вона не змогла стримати сліз на думку про бідолашну дівчину. Коли вона вмилась і приєдналась до двох мужчин у їдальні, Чарлз Ґулд сáме казав лікареві через стіл:

— Так, сумніватись у цьому не випадає.

А лікар погодився.

— Так, я й сам не розумію, як можна ставити під сумнів розповідь нещасного Гірша. Лише боюся, що вона аж надто вже правдива.

Пані Ґулд сиротливо сиділа в кінці столу і переводила очі з одного на другого. Вони хоч і не відвертались, але намагались уникнути її погляду. Лікар прикинувся голодним, схопив ножа та виделку і заходúвся їсти з підкресленим завзяттям, мов на сцені. Чарлз Ґулд нічого такого не вдавав, а натомість, піднявши під прямим кутом лікті, крутив обидва кінчики своїх полум’яних вусів — вони були такі довгі, що його руки зовсім не торкались обличчя.

— Я не здивований, — пробурмотів він, облишивши свої вуса і закинувши руку на спинку стільця. Обличчя його було якраз таке спокійне і незворушне, що зраджувало бурхливу внутрішню боротьбу. Він відчував, що це нещастя звело до єдиної точки всі наслідки його лінії поведінки з усіма його свідомими та несвідомими намірами. Тепер мав настати кінець оцієї мовчазної стриманості, цієї непроникної маски, за якою він беріг свою гідність. То була найменш підла форма прикидання, нав’язана йому тією пародією на цивілізовані інституції, яка ображала його розум, його порядність, його відчуття справедливості. Він був подібний до свого батька. Не дивився на життя іронічно. Безглуздя, які переважають у цьому світі, його не тішили. Вони кривдили його вроджену серйозність. Він відчував, що через лиху смерть отого бідолашного Деку втратив свою неприступну сильну позицію триматися осторонь. Ця смерть його викривала, якщо тільки він не забажає вийти з гри — а це було неможливо. Матеріальні інтереси вимагали, аби він пожертвував своєю відчуженістю — а можливо, і своєю безпекою. І він подумав, що сепаратистський план Деку не пішов на дно разом із затонулим сріблом.

Єдине, що не змінилось, — його ставлення до пана Голройда. Головний виразник зацікавленості у сріблі та сталі долучився до костаґуанських справ зі своєрідною пристрастю. Костаґуана стала необхідною для його існування, у копальні Сан-Томе він знайшов те уявне задоволення, яке люди іншого душевного складу черпають у театрі, малярстві або в ризикованих і привабливих видах спорту. То була особлива форма екстравагантності видатного мужа, прийнятна з погляду моралі й досить масштабна, щоб полестити його марнославству. Навіть у цій примсі свого генія він слугував світовому прогресу. Чарлз Ґулд був певен, що Голройд цілком його зрозуміє і судитиме про нього поблажливо з огляду на їхню спільну пристрасть. Цього великого мужа уже ніщо не могло здивувати чи вразити. І Чарлз Ґулд уявив, що пише до Сан-Франциско приблизно такого листа: «…Очільники руху — мертві або втекли, громадське життя провінції на сьогодні зійшло на пси, партія “бланко” в Сулако непрощенно занепала, і то в характерний для цієї країни спосіб. Але Барріос, недосяжний у Кайті, ще може стати у пригоді. Я змушений відкрито взятися за план революції у провінції як за єдину можливість гарантувати постійну безпеку величезним матеріальним інтересам, які є умовою процвітання і миру в Сулако…» Це було ясно. Він бачив ці слова, немовби написані вогняними літерами на стіні перед собою, в яку відсторонено вперся очима.

Пані Ґулд злякано спостерігала за його відстороненістю. У її сприйнятті це застрашливе буденне явище затьмарювало й вихолоджувало будинок, мов грозова хмара, яка заступала сонце. Напади відстороненості в Чарлза Ґулда виражали енергійну концентрацію волі, одержимої нав’язливою думкою. Людина, одержима нав’язливою ідеєю, — душевнохвора. Вона небезпечна навіть тоді, якщо ця ідея — ідея справедливості, адже хіба не зможе такий одержимий безжально звергнути склепіння небесне на кохану голову? На очах пані Ґулд, які споглядали профіль чоловіка, знову виступили сльози. І знову вона ніби наяву побачила розпач безталанної Антонії.

«Що б я робила, якби Чарлі втопився, коли ми ще були заручені?» — зі страхом вигукнула вона подумки. Серце її похололо, а щоки спалахнули, наче обпалені полум’ям поховального вогнища, яке пожирало всю її земну любов. З очей її ринули сльози.

— Антонія уб’є себе! — скрикнула вона.

Цей крик, що порушив тишу в кімнаті, справив на диво малий ефект. Лише лікар, який кришив скибку хліба, схиливши набік голову, підняв обличчя — і кілька довгих волосків, які стирчали з його кошлатих брів, ворухнулись через те, що він трохи нахмурився. Доктор Моніґем цілком щиро гадав, що Деку — об’єкт, на рідкість не вартий прихильності ані від жодної жінки. І він знову схилив голову, скрививши губи, серце його сповнилось ніжного захвату від пані Ґулд.

«Вона думає про цю дівчину, — казав він сам до себе, — вона думає про дітей Віоли, вона думає про мене, про поранених, про гірників, вона завжди думає про всіх, хто бідний і нещасний! Але що робитиме вона, якщо з Чарлзом у цій пекельній колотнечі, куди його втягнув той клятий Авельянос, станеться найгірше? Схоже, про неї ніхто не подумає».

Чарлз Ґулд, уп’явшись очима у стіну, далі спроквола розмірковував.

«Напишу Голройдові, що копальня Сан-Томе — досить велика, щоб узятися за створення нової Держави. Це його потішить. Це спонукає його змиритися з ризиком».

Але чи справді може стати у пригоді Барріос? Можливо. Але він — недосяжний. Вислати до Кайти корабель уже немає змоги, оскільки Сотільйо захопив порт і має у своєму розпорядженні пароплав. І тепер, коли всі демократи у провінції стоять на вухах і в Кампо розворушилось кожне селище, де ж йому знайти людину, яка успішно добереться суходолом до Кайти з посланням, а це принаймні десять днів шляху верхи, людину відважну і