Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

рішучу, яка не дасть заарештувати себе чи вбити, а якщо потрапить під арешт, то з відданості проковтне депешу? Капатас карґадорів був би сáме такою людиною. Але капатаса карґадорів уже немає на світі.

І Чарлз Ґулд, відвівши очі від стіни, спокійно сказав:

— Ох уже той Гірш! Що за чудасія! Врятувався, вчепившись у якір, еге ж? Я поняття не мав, що він іще був у Сулако. Я гадав, що він повернувся суходолом до Есмеральди понад тиждень тому. Якось він прийшов сюди, аби поговорити зі мною про свій чинбарний бізнес та ще дещо. Я пояснив йому, що діла не буде.

— Він боявся вирушати назад, бо на тій дорозі промишляє Ернандес, — зауважив лікар.

— А якби не він, ми й не дізналися б нічого про те, що сталось, — подивувався Чарлз Ґулд.

Пані Ґулд заволала:

— Антонія не повинна дізнатися! Не треба їй казати! Не зараз.

— Не схоже, щоб хтось передав їй новини, — зауважив лікар. — Це ні в чиїх інтересах. — Він обернувся до Чарлза Ґулда. — Скажу більше, тутешній люд боїться Ернандеса, як чорта. Це навіть незручно, бо якщо треба зв’язатися з отим ізгоєм, годі знайти посланця. Коли Ернандес рискав за сотні миль звідси, населення Сулако зазвичай тремтіло, слухаючи байки про те, як він смажить своїх полонених живцем.

— Так, — півголосом підхопив Чарлз Ґулд, — капатас капітана Мітчелла був єдиною людиною в місті, яка бачила Ернандеса сам на сам. Це отець Корбелан його найняв. Він перший налагодив зв’язок. Шкода, що…

Його голос заглушило бевкання великого дзвона на соборі. Пролунали, ніби вибухи, три окремі удари, один по одному, і затихли, перетворившись на низькі оксамитові вібрації. А далі всі дзвони на дзвіницях усіх міських церков, монастирів та каплиць, навіть ті, які роками німували, разом гримотливо задзвонили. Ця шалена повінь металевого калатання мала силу викликáти в уяві óбрази боротьби і насильства, отож і щоки пані Ґулд зблідли. Басіліо, який прислуговував за столом, скоцюрбився і вчепився в сервант, цокотячи зубами. Годі було розчути власний голос.

— Зачини вікна! — сердито прикрикнув на нього Чарлз Ґулд. Усі інші слуги, нажахані тим, що вони прийняли за сигнал до поголовної розправи, кинулися сходами нагору, наштовхуючись одне на одного, чоловіки та жінки, безвісні й зазвичай невидимі мешканці цокольного поверху з чотирьох боків патіо. Жінки, лементуючи «Misericordia!», забігли просто до їдальні й, упавши на коліна біля стін, почали конвульсивно хреститись. Умить у дверях стовпились чоловіки з витріщеними очима — то були мосо зі стайні, садівники, невизначені підпомагачі, які годувалися крихтами з цього щедрого столу, — і Чарлз Ґулд узрів свою домашню челядь у повному складі, включно з воротарем. А то був напівпаралізований дідуган, довгі сиві пасма спадали йому на плечі, — Чарлз Ґулд успадкував його і тримав у себе на пошану до родинних традицій. Старий пам’ятав Генрі Ґулда, англійця і костаґуанеро у другому поколінні, очільника провінції Сулако, багато років тому був його особистим мосо і в мирний час, і у воєнний, мав дозвіл відвідувати господаря у в’язниці, фатального ранку пішов назирці за розстрільною командою і, підглядаючи з-за одного з кипарисів, які росли вздовж муру францисканського монастиря, побачив, аж очі йому мало не вилізли з орбіт, як дон Енріке підняв руки і впав долілиць у пилюгу. Чарлз Ґулд звернув увагу, зокрема, на велику патріархальну голову того свідка старовини за спинами інших слуг. Але здивувався, побачивши зморщену стару відьму чи двох, про чиє існування у стінах свого дому він не здогадувався. Напевно, то були матері або навіть бабусі когось із його челяді. Було також кілька дітей, голих чи майже голих, і ті плакали, вчепившись у ноги дорослих. Досі Чарлз не помічав у своєму патіо ані сліду дітей. Прибігла у страсі навіть Леонарда, «камериста», з розпещеним личком і закопиленими губками улюбленої покоївки, і проштовхнулася крізь юрбу, тягнучи за руки доньок Віоли. На столі та в серванті торохтів фаянсовий посуд, і весь будинок ніби ходив ходором в оглушливому потоці звуків.

Розділ V

За ніч схвильований очікуванням люд захопив усі дзвіниці Сулако, аби привітати Педріто Монтеро, який переночував у Рінконі й тепер вступав до міста. Спершу до портової брами безладно завалилась озброєна різношерста й різномаста юрба, різного виду і ступеня обшарпаності, яка називала себе Національною гвардією Сулако і на чолі якої стояв сеньйор Ґамачо. Серединою вулиці під шалене биття барабанів плинула, мов потік мотлоху, маса солом’яних брилів, пончо, рушничних цівок, а в центрі, у хмарі куряви, лопотів зелено-жовтий прапор. Роззявляки повідскакували до мурів будинків, викрикуючи свої «Viva!». Позаду черні виднілися піки кавалері — «армії» Педро Монтеро. Він прямував верхи між сеньйорами Фуентесом та Ґамачо на чолі своїх llaneros, які здійснили подвиг, перейшовши Парамо Іґероти в заметіль. Вони їхали по чотири в ряд на конфіскованих конях з Кампо, вбрані в різноманітний одяг з асортименту придорожніх крамниць, що їх вони квапливо грабували під час стрімкого переїзду через північну частину провінції, бо ж Педро Монтеро дуже поспішав захопити Сулако. Хустинки, вільно пов’язані в них на голих шиях, були нові-новісінькі, а праві рукави їхніх бавовняних сорочок були обрізані десь біля плеча, щоб легше було кидати ласó. Виснажені старигани їхали пліч-о-пліч із худими смаглявими юнаками, чия зовнішність була позначена всіма скрутами похідного життя, довкола тулій їхніх капелюхів були намотані смуги сирої яловичини, а до голих п’ят пристебнуті величезні залізні остроги. Ті, хто загубив на гірських перевалах свої піки, запаслися припонами, які використовували скотарі Кампо: тонкі дрючки з пальмового дерева завдовжки десять футів, не менше, на яких під окутими залізом вістрями бряжчало чимало вільно нанизаних кілець. Кавалеристи були озброєні ножами та револьверами. Якась загнана безстрашність закарбувалась на всіх оцих почорнілих на сонці обличчях, вони пихато витріщали обпалені очі, позираючи вниз на юрбу, або ж, зухвало підморгуючи, кивали один одному вгору, на котрусь із жіночих голівок у вікнах. Коли вони в’їхали на Пласу і вгледіли кінну статую Короля, яка височіла над хвилями натовпу, сліпучо-біла в сонячному сяйві, велетенська і непорушна, зі своїм вічним жестом салюту, — і їхніми лавами прокотився гул подиву.

— Що то за святий у великому капелюсі? — запитували вони один одного.

Вони являли собою добрий взірець рівнинної кавалерії, за допомогою якої Педро Монтеро добряче посприяв переможній кар’єрі свого брата генерала. Вплив на мешканців рівнин по всій республіці, що його за короткий час набув отой Педро, вихований у прибережних містечках, можна приписати лише його геніальній зрадливості, такій дієвій, що тим неотесам, які лише