Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

служниці вже зневірилися в пошуках покровителя, попередній Імператор повторив свою люб’язну пропозицію. Почувши про це, Ґендзі подумав: «Не годиться забирати в нього те, що припало йому до душі». Однак жриця була настільки привабливою, що відмовитися від неї він не міг, а тому звернувся за порадою до монахині-мирянки Фудзіцубо: «Хоча мати жриці була дуже розсудливою жінкою, але через мою непрощенну легковажність знеславила своє добре ім’я і, на жаль, видно, образилася на мене. Поки жила, таїла в душі цю образу, і тільки наприкінці свого життя заповіла мені піклуватися її дочкою. Сама думка про те, що, забувши про все, вона звернулася до мене по допомогу, була дуже зворушливою. Зрештою, я б не міг пройти повз будь-яку людину, яка опинилася у скруті. А для неї я хотів би зробити все, що можна, щоб вона вибачила мене хоча б тепер, перебуваючи в іншому світі. Імператор начебто вже дорослий, а насправді він зовсім юний, і мені видається доречним, щоб поруч з ним була жінка, достатньо обізнана з життям. Хоча, звичайно, остаточне рішення буде за вами».

«Ви дуже гарно придумали. Звичайно, пропозиція попереднього Імператора — велика честь для жриці, але ви могли б удати, що ви про це нічого не знаєте, і привезти її в Імператорський палац під тим приводом, що виконуєте заповіт її матері. Тепер його не вельми цікавлять такі справи, бо він віддає весь свій час служінню Будді, тож якщо ви йому все поясните, він, гадаю, не образиться», — відповіла Фудзіцубо.

«Ну якщо ви вважаєте, що вона гідна посісти високе місце коло Імператора, то я зі свого боку постараюсь схилити її до такого кроку. Я довго шукав способу, як їй допомогти, і нічого кращого не придумав. Лише одне мене турбує: що про це говоритимуть люди», — сказав Ґендзі й після цієї розмови вирішив перевезти жрицю до себе, вдаючи, ніби нічого не знає про бажання Імператора, який зрікся престолу. А коли розповів про свій намір Мурасакі: «Я збираюся привезти сюди колишню жрицю і ви, як ровесниці, сподіваюсь, знайдете спільну мову», — вона, зрадівши, почала готуватися до її приїзду.

Оскільки Фудзіцубо знала, що її брат, принц Хьобукьо, докладає всіх зусиль для того, щоб прилаштувати свою власну дочку на службу до Імператора, то побоювалася додаткового напруження в стосунках між братом та Ґендзі. Дочка Ґон-цюнаґона[341] отримала звання ньоґо з покоїв Кокіден. Її дбайливим опікуном став сам Великий міністр, а Імператор вважав її незмінною спів­учасницею всіх його забав.

«Середульша дочка принца Хьобукьо, також ровесниця Імператора, зможе з ним гратися в ляльки, але було б краще, якби його доглядала трохи старша особа», — думала Фудзіцубо і постаралася підказати цю думку самому Імператорові. Зі свого боку Ґендзі не тільки брав ревну участь у державних справах, але й зі зворушливою дбайливістю цікавився повсякденним життям Імператора, а тому заслужив повну довіру Фудзіцубо, яка все частіше хворіла і, навіть перебуваючи в Імператорському палаці, не могла бувати з сином стільки, скільки хотіла, а тому присутність біля нього трохи дорослішої особи стала конечною потребою.

У полинових заростях

Головні персонажі:

Ґендзі (Дайсьо, Ґон-дайнаґон), 28-29 років

Дочка принца Хітаці (Суецумухана), кохана Ґендзі

Монах Дзендзі (Дайґо-но адзарі), брат Суецумухана

Дзідзю, служниця Суецумухана, дочка її годувальниці

Дружина Дадзай-но дайні, тітка Суецумухана

Мурасакі, 20-21 рік, дружина Ґендзі

Кореміцу, прибічник Ґендзі

Поки Ґендзі, ковтаючи солоні, як морська вода, сльози, поневірявся у Сума, в столиці багато хто з жінок також сумував, кожна по-своєму переживаючи розлуку з ним. Ті, кого він узяв під свою опіку, справді знемагали від туги, спілкуючись з ним листами. Що ж до Мурасакі, то вона була впевнена у своєму становищі улюбленої дружини. Залежно від пори року вона посилала йому скромний одяг, доречний людині, позбавленій високих звань. У цьому вона знаходила втіху і відволікалася від смутку, неминучого в такому непевному світі. Найгірше почувалися жінки, а їх було чимало, з якими Ґендзі підтримував потаємний зв’язок. Вони самі не бачили, як він вирушав із столиці, а тому з розбитим серцем уявляли собі цю подію, лише покладаючись на чутки.

Суецумухана, дочка принца Хітаці, після його смерті залишившись без надійної опори, опинилася у вкрай скрутному становищі, але одного разу їй несподівано пощастило: Ґендзі відвідав її і відтоді не переставав їй допомагати. І якщо для нього самого, нащадка високої імператорської родини, такі відвідини були тільки виявом простого співчуття, то на бідолашну дівчину вони справляли таке враження, як відбиття всіх небесних зірок у балії з водою. Через несприятливі зміни в країні й увесь світ став йому осоружним, і Ґендзі наче забув усіх, з ким не був надто міцно пов’язаний, а, поселившись на далекому морському березі, зовсім перестав з ними спілкуватися. Після того як він покинув столицю, дочка принца Хітаці ще деякий час якось перебивалася, обливаючись сльозами, але з кожним новим місяцем її життя ставало дедалі жалюгіднішим і безпросвітнішим. «Яка ж у нашої пані нещасна доля! Адже ще зовсім недавно здавалося, що боги й будди послали нам добру людину, наче своє втілення, як опору в житті! Ми сприйняли це з великою радістю, але, на жаль, як це часто буває, все змінилося й тепер наша господиня не має на кого покластися...» — бурчали її старі служниці. Колись вони ледве зводили кінці з кінцями і хоч-не-хоч звикли до злиднів, але трохи поживши у відчутному добробуті завдяки Ґендзі, тепер не могли примиритися з поверненням бідності й не переставали нарікати на гірку долю. Раніше в оселі дочки принца Хітаці служило чимало благородних жінок, а от тепер всі вони одна за одною розійшлися хто куди. Декотрі з них покинули цей світ, і з кожним місяцем у будинку ставало щораз менше людей як високого, так і низького звань. Уже віддавна запустіла садиба тепер остаточно перетворилася на лігвище для лисиць. У похмурій, безлюдній гущавині дерев навколо будинку і вдень і вночі пугукали сови, лісові духи та інша нечисть, що досі ховалася від людей, а, відчувши себе повноправним господарем, тепер щораз частіше показувала свою присутність, а тому з кожним днем життя в цьому будинку ставало дедалі моторошнішим. І хоча нечисленні жінки, які ще служили в цьому домі, казали: «Але ж щось треба робити. Останнім часом дехто з колишніх провінційних намісників, якому сподобалася наша садиба з мальовничою купкою дерев навколо неї, запитував через своїх знайомих, чи бува не продаємо, й пропонував свої послуги... Подумайте, чи не варто вам і справді продати її й перебратися в інше, не таке страхітливе місце? Нам усім, що досі залишалися з вами, вже годі більше терпіти», — але їхня господиня, плачучи, і, видно, не збираючись продавати садибу, відповіла: «О ні, це неможливо! Що подумають про це люди? Та хіба зможу я, поки живу, втратити батькову оселю? Хоча вона страшно запустіла, але сама думка про те, що в цьому старому будинку витає батьків образ, додає мені сили до життя».

Начиння в будинку також було вкрай старе, але, зроблене першокласними майстрами, воно приваблювало любителів старовини,