Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

33 Пробудження

Віта різко вдихнула і сіла. В кімнаті було темно і кілька секунд вона не розуміла де вона і що відбувається. Її свідомість все ще була у тому будинку, де вона померла. Віта бачила себе очима вбивці, чула свою останню думку, яку він отримав разом з її кров’ю, відчувала розпач втрати… Вона згадала все.
Віта повільно розвернулась, одночасно прикриваючи себе простирадлом і подивилась на Арсена. Він лежав так, як вона запам’ятала – нерухомий, слабкий, із проколів на шиї сочилась кров. Зараз його так легко вбити, помстившись за дві смерті і заодно розлучитись.
Віта намагалась не думати про його історію, про те, чому він став таким, у нього був вибір і він обрав помсту. Тепер її черга мстити.
Арсен відкрив очі і повільно повернув голову до Віти. У його погляді не було страху і Віта насторожилась. Одночасно вона зрозуміла, що втратила нагоду, вона не зможе вбити Арсена, дивлячись йому в очі.
– Чому ти не вбив мене першою?
– Тому що ти особлива.
Здавалось, йому важко говорити. Арсен повільно вдихав, з кожним подихом його серце робило один удар, а з рани стікало дві краплі крові. Віта відвернулась, всередині все нило, але вона не хотіла сумніватись у правильності свого рішення.
– Якщо б ти вбив мене першою, я б просто померла. А так я знаю, що ти вбив нас і тому хочу твоєї смерті. Щоб не згадувати.
– Ти знаєш, що це не допоможе. Саме твоє існування є нагадуванням…
– І це теж твоя вина.
– Віта, твоя дитина все одно померла б до ранку.
– Що?!
Віта різко розвернулась до Арсена. Її очі горіли червоним, а ікла були довгими, як ніколи.
– Як ти смієш таке казати?! Це що, остання спроба врятуватись? Знаєш, якщо я досі сумнівалась, то тепер певна, що вб’ю тебе.
– У твоїй крові була отрута і ти випила її до того, як я забрав тебе.
– Ти брешеш! Брешеш!
– Пошукай. Ти можеш згадати.
Віта заледве стрималась, щоб не кинутись на Арсена. Поки вона така зла, легко зможе роздерти йому горло, випити останні краплі життя… і зробить це всього на кілька секунд пізніше, а спочатку доведе собі, що він бреше.
Віта закрила очі і зосередилась на останньому спогаді Арсена. Вони у покинутому будинку і його шалене бажання пити, щоб вилікувати поранення. Його злість і смак її крові… терпкий та пекучий водночас, колючі голки на кінчику язика…
Він каже правду? Це не-мож-ли-во! Ніхто не знав, що вона вагітна. Ніхто, крім… дівчат у офісі… Мар’яна… Мар’яна?! Але як? Вона ж сама вагітна! Вона не могла…
Віта напружено відмотувала свої спогади назад. Кафе, де вони востаннє сиділи всі разом і сік, який вона пила. Ні, його приніс офіціант. Офіс і її плач, склянка води, яку подала… Мар’яна. Віта зосередилась на спогаді про той момент. Вона плакала, потім було соромно і вона не відчула нічого незвичного. Але зараз вона може згадати все.
…голки на кінчику язика, ледь вловима терпкість…
Ні! Це неможливо! Це Арсен грається з нею, намагаючись врятуватись.

– Ти справді могла це зробити?
– Так. Я не збираюсь народжувати дитину без батька.

Що це? Звідки?
Віта тріпнула головою, намагаючись впорядкувати думки, а її свідомість видала інформацію - це кров Олега. Це його спогад. Це той вечір, коли вона пила з нього. Вони з Мар’яною сварились…
Віта глибоко зітхнула і зосередилась, спогад плавно потік у її свідомість:

– Ти справді могла це зробити?
– Так. Я не збиралась народжувати дитину без батька. Але тепер все вирішилось саме.
– Не можу повірити, що ти пішла б на аборт.
– Аборт? Ну що ти! Одна ампула на склянку води і все вийде саме. Боляче, але ефективно.
– Ампула чого?
– Неважливо. Я носила її з собою останній місяць, поки чекала на твоє рішення.
– Що?
– Не переживай, я викинула. Тепер все буде нормально. Добре що ти нарешті віддав малу бабці…

Віта хотіла плакати і не могла. Її трусило, а тоді з глибини піднялась лють, із якою вона не могла боротись. Жінка, яка працювала з нею від самого початку, яка сама була вагітною – вбила її дитину заради своїх цілей. Не сумніваючись, холодно, впевнено, байдуже, не боячись свідків. А вона пожаліла її навіть тоді, коли не тямила себе від голоду. Пожаліла іскристий клубочок у її животі.
Віта глибоко вдихнула, видихнула і підвелась з ліжка. Вона знала, що її очі горять червоним, ікла видовжені, шкіра бліда і із задоволенням уявила, як ефектно виглядатиме у своїй червоній сукні на фоні ночі.
Вона пройшлась кімнатою, підняла сукню і почала одягатись.
– Віта, не роби цього.
– Не робити чого?
– Якщо ти вб’єш її, потім пошкодуєш. Вона вагітна.
– Вона не пожаліла мене, то чого я повинна? Крім того, - Віта розвернулась і подивилась на Арсена, - якщо б ти знав, що я вагітна, пожалів би?
Він мовчав лише секунду.
– Ні. Але…
– І я не пожалію.
Віта розчинилась у повітрі перш ніж Арсен встиг щось сказати. Ніколи у житті вона ще не була такою злою і такою рішучою. Її внутрішній хижак обрав жертву, знав, де її шукати і передчував задоволення від задуманого.
Віта впевнено увійшла у свій колишній дворик і оглянулась. Людей не було, але світилось майже у всіх вікнах. Хоча надворі стемніло, насправді була лише дев’ята година і мало хто спав, її могли побачити. Кілька секунд Віта обдумувала, як краще зробити. Увійти без запрошення вона… змогла б, але не хоче. Вона не вб’є Мар’яну, вона зробить набагато гірше.
Заплющивши очі Віта прислухалась до себе. Можна змусити всіх спати, у неї досить сили для цього, але навіщо витрачати її даремно. Легкий імпульс і всі, хто міг би побачити її, дивитимуться крізь неї. Вона невидима для всіх, крім Мар’яни.
Віта зупинилась навпроти своїх вікон, а тоді легко злетіла у повітря. Вона вирішила перевірити кухню, але із здивуванням побачила, що кімнату Аліни перетворили на спальню, яку освітлювала настільна лампа та телевізор.
Олег із Мар’яною лежали в ліжку і дивились новини. Віта чомусь подумала, що вони все ще сподіваються почути щось про неї. Вона мстиво усміхнулась і змусила Олега заснути. Віта знала, що її не видно з кімнати і кілька секунд спостерігала за Мар’яною, бачила, що та починає нервувати, отже вже відчула її погляд та небезпеку.
Віта наблизилась до вікна, постукала і відлетіла назад. Мар’яна завмерла, а тоді зблідла, усвідомивши, що на п’ятому поверсі ніхто не може постукати у шибку. Вона спробувала розбудити Олега, а тоді повільно підвелась з ліжка.
Віта вдихнула і приготувалась. Всередині вирувало стільки злої енергії, що вона не могла дочекатись, коли Мар’яна підійде до вікна і відсуне фіранку. І коли вона полегшено зітхнула, переконавшись, що за вікном нікого нема, Віта підлетіла до вікна з палаючими очима, вишкіреними зубами і розтріпаним волоссям. Вона побачила своє відображення у переляканих очах Мар’яни, а наступної миті та закричала, хапаючись за живіт і падаючи на підлогу.
Навіть крізь закрите вікно Віта відчула запах крові, бачила, як розтікається темна пляма на світлих спортивках Мар’яни і розсміялась. Мар’яна кричала, кликала Олега, а Віта не дозволяла йому прокинутись. Вона насолоджувалась помстою. Вона не вб’є Мар’яну. Вона змусить її почуватись божевільною, прокидатись щоночі від жахливих видінь і вона вже забрала у неї те, що втратила сама…
… пронизливий біль і удар в груди. І Віту відкинуло на кілька метрів від вікна, так, наче її справді хтось вдарив. І знов біль, наче крізь неї проходить шматок розпеченого металу і вона падає на землю. Байдуже, що прокинувся Олег і викликає швидку, байдуже, що удар її тіла об землю був оглушливим – ще один розпечений шматок вп’явся у її тіло зовсім близько від серця. І біль, наче від неї відривають щось життєво важливе, щось, без чого вона не зможе дихати, без чого не битиметься її серце.
– Арсен…
І Віта побачила… готельний номер, який залишила не більше, аніж двадцять хвилин тому, дим із дула, пістолет, спрямований їй у груди і повне торжества Андрієве обличчя. Все ще усміхаючись, він відкинув пістолет, вийняв з-за пояса кілок і почав повільно підходити.
– Добровільний обмін кров’ю пов’язує… до смерті…
Вона залишила Арсена самого, обезкровленого, слабкого і зовсім забула про капітана. Недооцінила його, а що тепер? Залишитись на місці, дозволити йому вбити, стати вільною…
Всередині вибухнуло і зайшлось вогнем. Вона не просто так була з Арсеном, не просто так пила його кров і дала свою, вона віддалась йому вся, до останньої клітинки свого тіла, до останньої краплі крові.
Віта із неймовірною чіткістю усвідомила, що кохає Арсена. Усвідомила лише тепер, за мить до втрати.
Але у неї аж задосить сили, щоб встигнути.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍