Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

34

Андрій злякався і зрадів одночасно. Вони з’явились в дверях, якраз посередині між балконом та кімнатою. І видно, що вампір забрав її силоміць, бо тримає так, що Віта не може навіть поворухнутись.
Андрій зціпив зуби до болю і приготувався будь-якої миті зірватись, щоб побігти їй на допомогу. Охорона, сходи, замкнені двері – його не зупинить ніщо…
Віта смикнулась і вампір зразу ж відпустив її, відійшов. Андрій бачив, що Віта готується нападати і подумки радів – бійка це саме те, що треба. Віта відволіче вампіра, але… Вампір відступає, крок за кроком, а Віта йде за ним. Невже вона не розуміє, що вампір заманює її?
Віта зупинилась і Андрієві здалось, що вона почула його думки. Всередині все стислось від радості – Віта відчуває його! Вони створені одне для одного і будуть разом, як тільки покінчать із монстром.
Андрій бачив, що вампір сказав щось Віті і їй це не сподобалось. Вона стала схожою на дику кішку, зовсім як тоді, коли хотіла вбити свого чоловіка. Андрій почув її приглушений рик. Він перевірив, чи на місці пістолет та кілок і завмер, очікуючи, коли почнеться бійка. Йому здавалось, він бачить, як ледь тремтить Віта, готуючись стрибнути.
А тоді Віта розслабилась, її агресія зникла.
– Ні! Ні, не слухай його. Він загіпнотизує тебе… Я тут, чекаю. Нападай!
Але Віта не чула ані його думок, ані шепоту. Вона розмовляла із вампіром так, наче не була його заклятим ворогом, злилась і пояснювала, питала і вимагала відповіді. Андрій зчитував її жести і повільно наповнювався страхом – Віта не хоче вбивати.
Вампір розсміявся, зробив крок до неї і Віта знов перетворилась на розлючену кицьку. Але Андрій бачив – щось змінилось. Вітина реакція була захистом, а не загрозою.
Поки він гарячково думав, що робити, Віта різко розвернулась і це було схоже на спробу втекти. А тоді вампір поцілував її.
Короткий поцілунок, але у Андрія потемніло в очах. Цей монстр посмів поцілувати його жінку. Віта належить йому, потребує його, а вампір хоче її забрати.
Андрій стис перенісся пальцями, до болю замружив очі і знов подивився на балкон, у кімнату. Віта підійшла до вампіра, дозволила йому торкнутись себе…
– Вона хоче приспати його пильність. Вона знає, що я поруч. Зараз вона нападе.
… дозволила йому зняти бретельки своєї сукні, дозволила сукні  впасти до її ніг…
Віта була засліплююче прекрасною, мов неземне видіння і Андрій забув про все. Її шкіра відбивала сонячні промені, волосся вкривало плечі, груди здіймались в такт диханню, вона закрила очі і чекала…
Вампір кинув короткий погляд у його бік і Андрій був певен, що на долю секунди їх погляди зустрілись, а тоді він підхопив Віту і тінню ковзнув з нею у глиб кімнати, у той єдиний куток, якого Андрій не міг бачити. Він стояв і до болю в очах вдивлявся у штору на вікні, так, наче міг змусити її зникнути.
Вампір забрав Віту. Він з нею. У ліжку. Він…
Але ж Віта сама дозволила, захотіла.
Йому здалось, що будинок під ним затремтів і Андрій відступив на кілька кроків. Його зрадила жінка, з якою він хотів бути вічно і вирішив стати монстром, лиш би мати змогу бути поруч, захистити, померти заради неї. Він кохав її понад усе. Він навіть забув, заради чого все почалось. Забув Ярину.
Згадка про наречену розтяла свідомість. Як він міг забути її? Як він міг порівняти її чистоту, ніжність та кохання із вампірським навіюванням? Як він міг поставити вампірку вище за Ярину?
Всередині все скрутилось у такий тугий вузол, що Андрій мимоволі впав на коліна, обхопивши себе руками. Жінка, яка стала сенсом його існування, зараз із іншим. Із таким, як вона. З тим, хто вбив її.
Як він може порівнювати Ярину і її? Ярина ніщо, тінь, порох. Віта – його життя. І вона зрадила його. Вона така ж, як всі жінки, підла, холодна, байдужа та хтива. Вона використовувала його, пила його кров…
… він давав їй свою кров і готовий робити це знов і знов. Він вибачить їй все, стане для неї всім, виконає будь-яке бажання, лиш би вона повернулась…
Андрієві здалось, чи він справді скимлів, як побитий пес? У голові все переплутувалось і він не розумів, де реальність, а де уява. Спогади та думки наздоганяли одне одного, підтверджували і заперечували самі себе. Здавалось, у ньому живе двоє різних людей і вони не хотіли миритись між собою. І той другий, новий він, з кожною секундою ставав все сильнішим. Він хотів свою жінку будь-якою ціною. Інший кричав, що це все вона зробила. Це все її чари. Гіпноз. Навіювання.
Хай так. Він згоден. Лиш би бути з нею. А для цього треба вбити вампіра. Він натішиться нею, виснажиться і засне. І тоді прийде він, Андрій Кириленко, той, хто насправді призначений Віті і вб’є монстра.
Андрій підвівся, вчепився руками у раму вікна і невідривно дивився на балкон, час перестав існувати, його тіло заклякло і здавалось чужим, а перед очима пролітали картинки з минулого.
Ярина, її сміх, її очі, її дотики…
Вона на купі розкладеного паперу, прозора, невагома і він тримає її в обіймах і кричить, і плаче над нею. Відштовхує руки, які вдають, що хочуть допомогти, а насправді намагаються забрати її в нього. Він не дозволить, він забере її у свою кімнатку в готелі. Він знає, що вона прокинеться увечері…
… ще прекрасніша і жаданіша. Вона знов усміхалась йому. І це нова, новонароджена жінка, ідеальна, призначена саме йому. Вона пила його кров. Вона потребувала його, як ніколи доти. Її дотики і усмішки обіцяли більше…
А тепер її нема. Вампір забрав її. Знов. Він знов забирає в нього жінку…
Вона стояла оголеною перед ним, така неймовірна і вампір посмів торкнутись її, забрав із сонячного кола, у якому вона сяяла…
Раптом Андрія наче вдарили по голові, він аж похитнувся. Віта стояла на сонці! Вона не спала, як повинна була б і сонце не шкодило їй. Але як це можливо? Він був свідком того, як Віта впадала в летаргію і вона не прикидалась, вона справді не могла інакше.
Андрій гарячково шукав пояснення, згадував все побачене та прочитане в неті і в голові клацнуло – кров! Але на це треба багато крові і часу, а зробити її невразливою так швидко могла лише кров вампіра, старого і сильного. Отже, Віта пила його кров ще до того, як вампір забрав її у готель. Забрав, чи переніс? Чому він вирішив, що вампір забрав її силою? Тому що вони сварились?
Щось не так. Він щось не врахував, на щось не звернув уваги…
У слабкому відблиску каміна Андрій побачив Віту. Вона вийшла на середину кімнати і підняла свою сукню.
Андрій на мить закрив очі і засичав від болю, під повіками пекло, наче хтось щедро насипав туди піску. З очей потекли сльози, але це остаточно вирвало його із заціпеніння. Все тіло затерпло, нив поперек, а руки були важкими та холодними, він майже не відчував пальців.
Андрій змусив себе відпустити віконну раму і повільно опустив руки. Кров шугнула у пальці, несучи з собою пекуче тепло та поколювання. Андрій спробував ворухнути пальцями і заледве стримав крик. Хай як боляче, він не повинен виказати себе їм. Андрій не чув їх розмови, але Віта може почути його.
Андрій перевів погляд на балкон і лише тепер зрозумів, що надворі темно, а він стоїть занадто близько і на нього падає світло із вікна готельного номера. Він зробив крок назад і побачив, що Віта зникла.
Андрій спробував роздивитись, чи є у номері вампір, але нічого не побачив. Світло не горіло, ніхто не ходив. Але ж… перед тим, як зникнути з Вітою у глибині кімнати, вампір подивився на нього і тепер Андрій був абсолютно впевнений у цьому. Він знав, що Андрій за ними спостерігає. І, якщо Віта зникла сама і не прийшла сюди, щоб вбити його, і вампір теж не з’являється, то… Вона вбила монстра! І тепер шукає його, Андрія! Віта хоче до нього…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍