Читати книгу - "Жахослов"

давно не голена щетина. – Тож коли виноситимете звинувачення, не забудьте й про мене. Це я дозволив посадити вас під замок. Це я дозволив Ейрдейлу конвоювати вас – хоча, присягаюся, я не знав, що він вас ударить. Отже, я так само винний у смерті Келлі.

Вона роздивлялася свої руки, зазираючи під нігті в пошуках піщинок бруду, аби тільки не дивитися на нього. Вона була обурена, але розуміла, що насправді не має на це права – і це вже не грало жодної ролі. Це вона жила у брехні, вона поставила під удар життя іншої жінки. І вся провина цілком лежить на ній.

Вона раптом відчула, що дуже втомилася. Вона не спала, відколи було знайдене тіло Келлі, – лише дивилася у стелю, на двері, на стіни, сподіваючись, що Келлі зуміє пробитися крізь відсутність її екстрасенсорних здібностей і з’явитися перед нею, аби вона могла розповісти жінці, що насправді сталося, і що це не вона зрадила її, покинувши напризволяще.

– Гадаю, містере Мейкпіс, мені краще піти до себе.

Він повільно кивнув і підвівся, вагаючись, доки вона не простягнула йому руку, яку він тримав аж надто довго, ніби не міг знайти доречних слів. Кіт провела його до дверей і відчинила їх у ту саму мить, коли маленький китайський хлопчик збирався постукати. Його очі розширилися, коли він побачив їх двох, і Кіт злякалася, що він може втекти, але той начебто заспокоївся.

Це був не той хлопець, якого вона шукала, але їй здалося, що його вона теж бачила, але за інших обставин. Він витягнув з кишені конверт, пухкий та перламутрово-сірий, і простягнув їй, а тоді втік без жодних пояснень.

– Що це, міс Касвелл? – спитав Мейкпіс.

Вона всміхнулся і обережно похитала конвертом.

– Містер Він, аптекар, надсилає трави для Люціуса, іноді для маминих мігреней теж. Дуже добра людина.

Едвін Мейкпіс кивнув і, знову надівши капелюха, відкланявся. Вона стежила, як він віддаляється, і не поспішала зачиняти двері – інакше, всупереч її запевненням, він міг запідозрити недобре.

Опинившись знов у вітальні, вона вдруге відкрила загадкове послання – принаймні цього разу вона знала, від кого воно. Всередині був лист і ключ.

На рисовому папері красивим почерком містера Віна було дуже ясно написано, що хлопця, з яким вона хотіла поговорити, було знайдено. Його було вбито. Поліція не мала жодного інтересу розслідувати цей злочин. Автор писав, що, так, хлопчик бачив саме те, про що вона подумала, але жодного імені він назвати не може – таким товаром він не торгує. Єдине, що в нього є, це ключ, вкладений до листа. Він відчиняє двері у підлозі схованки й ще одні двері нижче. Наприкінці сторінки була намальована мапа – художня мініатюра, виконана м’якими штрихами олівцем.

Кіт відчула напад головного болю, і в неї в очах замерехтіли червоні кружальця. Відбитки брудних чобіт на підлозі схованки, з діркою на лівому боці правої стопи. Криваві сліди чобіт на підлозі будинку 13 по вулиці Міллерз-Курт мали ідентичний відбиток. Очевидний доказ лежав просто на долоні, захований на видноті поміж сотень повсякденних деталей, що спливали в пам’яті.

Кіт глибоко вдихнула і змусила себе заспокоїтись. У неї досі є її поліційний набір, і револьвер, і кастет. Вона була здивована, що Мейкпіс не вимагав повернути все, що перебувало у власності поліції. Повернувшись до своєї кімнати, вона дістала з глибин одежної шафи твідовий костюм, який колись належав її батькові, і старанно перевдяглася. Сукня для цієї справи ніяк не підходила. Вона зашнурувала чоботи, потім обмотала шию товстим шарфом. Накинула шинель, досі відчуваючи вагу револьвера в кишені, а тоді поклала кастет і кийка до протилежної кишені, аби випадково не сплутати.

Вона сказала місіс К., що йде і щоб та не хвилювалася, хоча Кіт знала, що жінка хвилюватиметься все одно – але це б її не зупинило. Домовласниця проводжала її, стоячи на порозі, і її силует здавався кремезним на фоні світла, що лилося з будинку. Ліхтарик Кіт освітлював їй шлях униз залитими туманом сходами – тонкий самотній промінець надії, що прорізав темінь ночі.

XV

Замок відімкнувся, легенько дзенькнувши. Кіт відсунула люк і зазирнула в темну діру під ногами. Посвітивши вниз ліхтариком, вона роздивилася металеву драбину, цегляні стіни, що блищали від вологи, й вимощену доріжку метра за три внизу. Запах, що підіймався звідти, свідчив, що це частина каналізаційної системи. Вона щільно обмотала шарф навколо рота й носа. Це не дуже допомогло.

Лізти вниз по драбині потребувало неабиякої спритності, адже їй доводилось одночасно стискати в руці ліхтарик – без нього вона тут заблукала б – і чіплятися за щаблі. Одного разу вона послизнулася і майже впала, мало не впустивши свій світильник, але втрималась і кілька хвилин висіла, важко дихаючи й зачепившись за щабель хворим плечем, яке добре гоїлося до цього моменту.

Опинившись унизу, Кіт звірилася з мапою містера Віна, підсвічуючи ліхтариком. Вона раділа, що йти було недалеко – аптекар сумлінно позначив кількість кроків, які вона мала ступити, перш ніж звернути ліворуч, а потім праворуч, а потім знову ліворуч і ще раз ліворуч, аж доки не опинилася перед важкими дверима, скріпленими іржавими цвяхами. Двері внизу.

Кіт навшпиньки підійшла ближче та приклала вухо до холодної поверхні, відчувши слиз на своїй щоці. По той бік дверей не було чути ні звуку, але позаду неї, глибоко в тунелі, яким вона прийшла, нібито пролунав тихий сплеск. Пацюк. Кіт заплющила очі й здригнулася.

Вона опустила ліхтар на камені, аби поритися в кишені в пошуках ключа. Коли ж вона вставила його в замок, то була здивована. Ключ виявився зайвим – двері легко відчинилися під її дотиком.

Усередині була кімната, яскраво освітлена свічками в канделябрі зі срібла й золота – поза сумнівом, краденім – поверх якого стікав віск. Посеред великого витертого перського килима стояло подерте крісло з хутряним похідним килимком на сидінні. Поряд був широкий стіл, завалений книгами, заставлений пробірками, маленькими товкачиками й сухими інгредієнтами, чимось незрозумілим у банках для зразків. Там лежали й гострі хірургічні інструменти у розкритій шкіряній валізці, виблискуючи на пурпуровій оксамитовій підкладці у світлі безлічі вогників.

У кімнаті виявилось несподівано тепло, до того ж було спалено стільки ароматних трав, що їхній запах майже повністю перекривав сморід каналізації. У стіні напроти була вибита арка, запнута важкою пурпуровою завісою. Залишивши свій ліхтарик там, де поклала його, Кіт увійшла, ковзнувши рукою в кишеню шинелі