Читати книгу - "Жахослов"

й стиснувши рукоятка револьвера. З легким клацанням вона зняла запобіжник.

Кіт завмерла на місці, але навколо не було жодного руху. Ніхто не з’явився, щоб зупинити її. Тож вона знову вдихнула, взялася рукою за завісу перед собою та відсунула її.

І знову маленька кімната, так само освітлена, але зовсім порожня, якщо не враховувати круглого вівтаря посередині з намальованою на його поверхні п’ятикінечною зіркою. На кожному кінці стояла банка близько десяти сантиметрів заввишки, всередині якої танцював біло-блакитний вогник, перед кожною банкою лежав торкнутий гниттям шматок плоті. Кід здогадувалася, що це було: гортань, матка, нирка, палець, серце.

У самому центрі вівтаря лежав довгий срібний ніж і жалюгідна грудка плоті завдовжки сантиметрів вісім, схожа на товстого хробака. Крихітні рученята, крихітні ніжки, завелика голівка – усе це ніколи вже не виросте.

Кіт сковтнула слину й перевела погляд на чоловіка, який стояв поряд із цією експозицією і посміхався їй.

– Вітаю, констеблю Касвелл.

Відколи вона востаннє його бачила, Ендрю Дуґлас скинув маску цивілізованої людини. Чи, може, опинившись у цьому місці, він просто повертався до свого справжнього єства, адже не мав більше чого ховатися за фасадом вишуканості. Тут він вже не був правою рукою багатого й знаменитого чоловіка. Він був гризуном у норі, що почувався цілком своїм серед місцевих щурів.

– Як ся має ваш брат?

Кіт прокашлялась, але не могла дібрати слів. Вона знала, що може пристрелити його. І слід було просто покінчити із цим, але їй – так само, як і відьмам – треба було знати, навіщо. Вони заслуговували на те, щоб свідчення про цей злочин було кимось почуте, а пам’ять про них вшанована, хай навіть лише на словах.

– Язика проковтнули? Втім, якщо так подумати… була б у вас хоч крапля сили, я забрав би і вас, і вашого гострого язичка, – він розсміявся власному жарту, а тоді сумно захитав головою. – Але ж ви її не маєте, адже так? Навіть найменшого проблиску її не маєте. Від вас мені жодної користі, хоч ви трохи розважили мене.

– Чому? – кволим голосом мовила вона. У горлі дерло. Вона спробувала ще раз: – Навіщо все це? Чому саме ці бідолашні жінки?

– Бідолашні жінки, бідолашні жінки, – промовив він, наче співаючи похмуру колискову. – Вони зробили свій вибір, Кетрін – ви ж Кетрін, чи не так? О, я читав усі ваші листи до сера Вільяма. Дуже зворушливо ви описали хвороби вашого брата – як він перестав ходити після смерті вашого батька, як, на вашу думку, це може мати психологічні причини. А ви розумна дівчина, – промовив захоплено. – Звичайно ж, я не став показувати це йому, ваші проблеми надто дрібні, щоб турбувати ними таку велику людину. Але вони неабияк розважали мене, і я був дуже засмучений, коли ви припинили писати.

Уявіть собі мій подив, коли одного разу на моєму порозі з’явився констебль з таким самим прізвищем. Зрештою, чому б Кетрін Касвелл не мати ще одного брата, Кіта? Я був заінтригований, тож відшукав ті старі листи і вирушив за вашою колишньою адресою. І там були ви, в нічній сорочці, і там була вона, гарненька Марі Жанетт зі своєю розпусною чарівністю. Я знав, що вона та, хто мені потрібен. А потім вона пішла й заховалася від мене, стерво.

– Навіщо? – спитала вона знову, ненавидячи себе за цей благальний тон, за свою слабкість і свій страх, за ті сили, яких вона надавала йому тим, що не могла приховати від нього свій жах, своє бажання отримати пояснення, перш ніж усе це закінчиться.

– Сер Вільям, ця чудова людина, ця велика людина, нездужає. Я спробував усе, щоб йому допомогти, всі методи, засоби й ліки. І нічого не спрацювало.

Кіт нарешті побачила натяк на щирість, безумство, кероване розумом – хай навіть розумом схибленим.

– Але ж ви не лікар. А сер Вільям – літня людина. Він пережив кілька інсультів – цілком природньо, що стан його здоров’я погіршується. Ви не можете зупинити старіння.

Він звів палець, як диригент змахує паличкою або шкільний учитель указкою.

– Може, я й не лікар, але я інший, навіть кращий, наділений більшою могутністю. Я маг. Я можу викликати янголів і демонів, можу пропонувати душі в обмін на добре здоров’я сера Вільяма ще на багато років.

– Та ви ледь здатні викликати служницю із чашкою чаю. Якби ви мали хоч якусь силу, вам не довелося би красти її в цих нещасних жінок, – сказала Кіт, не в силах стриматись, щоб не подражнити його. – Ви обікрали їх, так само, як і сера Вільяма – поцупили його хірургічні інструменти, його свічки. Ось як ви йому відплатили. Ці жінки мали так небагато – і ви це вкрали.

– Чого варті були їхні нікчемні життя в порівнянні з його? Скількох людей він урятував? А хіба він не врятував мене від бідності, від вулиці? Хіба він не підніс мене, не зробив своєю найдовіренішою особою? – Від його крику в замкненому просторі кімнати в неї розболілися вуха. – І хіба я не знав їх? Хіба не збагнув, хто вони такі, щойно їх побачив?

– Ви бачили їх на сеансах, шахраю. Ви не розгадали їхньої таємниці – ви просто дивилися, як вони застосовують власні здібності. Ви бачили те, чого вони не приховували.

Він аж затіпався від гніву, але зумів опанувати себе, перш ніж повів далі.

– Перший раз було важко. Я ні в чому не був упевнений, окрім своєї місії. Але далі стало легше. Настільки легше, що я прикінчив двох за ніч, хоч ви й заважали мені, – він гордо посміхнувся. – А остання, ваша Мері Джейн, принесла мені справжнє задоволення. Тоді я й зрозумів, що маю смак до цього – мене вабить не лише мета, а й сам процес! Уколи, надрізи, кольори, міс Касвелл. До речі, як там почувається ваш брат?

Вона була здивована тим, що він спитав удруге, а тоді збагнула його мету: він хотів почути, що Люціусу краще, що він одужує. Що Кіт прийняла згоду, яку пропонував їй Дуґлас і за умовою якої Люціус мав одужати, і тепер Дуґлас підтвердив власну могутність. Він не міг знати, що Кіт не збиралася укладати з ним ніяких угод і що тієї ночі її просто затримали.

– Йому гірше. Значно гірше. Лікар вважає, що він може померти.

Чоловік здригнувся, наче від ляпаса.

– Ви нікчемні. Немає у вас ніякої сили. Усе це було даремно, – прошипіла Кіт. Вона дивилася, як у ньому знову скипає