Читати книгу - "Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей"

- 59 -

Татіра не стала розпитувати, як пройшла розмова з капралом Уайтом. В Сільсії все було написано на обличчі. Сипати зайве сіль на рану, Олавей не стала. Аберхат була дуже пригніченою, а її ромбоподібні символи на обох долонях, виблискували ледь помітним сяйвом в сонячному промінні.

— Він не анулював заборону, — промовила Сільсія буквально перед самою крамницею. — Не дослівно, але суть та ж – я собі нафантазувала зайвого. Гадала, що йому подобаюсь, — її очі почервоніли. — Думала, що всі його вчинки, мають підводне каміння. Дурепа! Просто дурепа!

Сльози закапотіли на її обличчі.

— Гей-гей, — Татіра втішно обійняла подругу, — хочеш я його заморожу? — серйозно запитала Олавей. — Він не знає, з ким зв’язався. — Сільсія продовжувала схлипувати. — Я справді його заморожу! Він не вартий твоїх сліз.

— Я знаю. Знаю і не можу перестати плакати!

— Поглянь на мене, — Татіра взяла обличчя Сільсії у свої долоні, змушуючи подругу поглянути їй в очі. — Зараз болить, нестерпно болить, але це мине. Обов’язково мине. Потім ти про це навіть не згадаєш.

Черговий схлип. Всередині все вибухало, серце в грудях палало, щеміло. Аберхат було складно визначити, що пригнічувало її більше: мітка заборони на чаклування на її долонях чи розчарування від невзаємної симпатії.

Подруга тримала її обличчя, намагаючись передати спокій і оптимізм. Сільсія знала, що час зцілить її рани, але зараз це було дуже складно зрозуміти.

***

Лукас повернувся до таверни, сповнений розчарувань. Окрім того, що місцеві неохоче розмовляли з чужинцями, він втратив зв'язок з тою, яка обіцяла все розповісти. Лукас не любив ускладнювати собі життя, тож завжди обирав прямолінійність та легкість.

«Напевне не варто було їй говорити, причину мого приїзду до міста», — думав Соуер сівши за перший вільний столик, який трапив йому в око. — «а з іншого боку, я ж не розбійник якийсь, мені просто потрібна послуга від неї. Не більше не менше».

Таверна була опустілою, і цьому було логічне пояснення – всі містяни зібралися неподалік від вересового поля, хтось підтримував учасників, а комусь цікаво спостерігати за дійством.

— Ваш обід, — сказав хазяїн закладу, поставивши перед Лукасом тацю із тарілками.

— А де Норія?

— Мою доньку звати – НАрія, — виправив його хазяїн закладу. — Вона приймає участь у відборі, — гордо відповів чоловік. — Ще не повернулась.

Смажена картопля із гомілкою качки, виглядало цілком їстівним. Зробив ковток води, Лукас приступив до трапези. Цокіт годинника у внутрішні кишені лунав у його вухах надто гучно, нагадуючи про залишок часу. І часом, від цього цокоту Соуер шаленів.

Лукас невдоволено пробубонів собі під ніс, відкушуючи шматок м'яса від гомілки.

— Клятий обов'язок, — промовив він з гіркотою. — Ще ніколи я не був так близько до звільнення. Терпіння, — продовжував Лукас, бубонячи під ніс. — Ще трохи, і я зніму ці кляті окови. Більше це не буде моїм обов'язком! Мій королю, шукайте собі іншого сторожового пса.

Його слова прозвучали відчайдушно, пройняті втомою і роздратуванням. Лукас бажав звільнитися від обов'язку, який лежав на його плечах тягарем.

Він відчував, як кожен день приреченої служби, підкопував його внутрішню силу і стійкість. Обов'язок, який він ніс вже так довго, ставав все важчим і виснажував його душу. Лукас мріяв про те, як зможе залишити сховище, звільнитися від клятих обов'язків і віддихнути від постійної напруги.

У його виснажених очах блимала вперта вольова сила, яка підштовхувала його вперед навіть у найважчі моменти.

— Цього разу я піду до кінця, — Лукас був на межі своїх можливостей.

Доки Соуер був зациклений на своїх внутрішніх хвилювань, до таверни повернулася Нарія. Задоволена дівчина, світилася від щастя, тримаючи в долонях чорну картку на якій було написане її ім’я. Букви виблискували перламутром в сонячному світлі. Нарія тримала картку так, мов це був найдорожчий скарб в її житті.

— Тату, я пройшла перший етап, — вона демонстративно покрутила карткою перед очима батька. — Та щаслива, я, не від цього. Я й так знала, що складу все успішно, яке б там випробування не було.

— І що ж тебе так ощасливило? — запитав хазяїн таверни, продовжуючи натирати склянки.

— Пам’ятаєш Сільсію зі школи, та, в якої ще  магія пітьми, так ось… — Норфі змовкла, коли батько виважено на неї поглянув.

Лукас зацікавився розмовою молодої офіціантки.

— Батьку, але ж це…

— Нарі! — батько гримнув на доньку вдруге. — Все за зачинами дверима, — тихо сказав він, оглядаючись по сторонах.

Соуер нахилив голову, вдаючи, що його ніяк не займає їхня розмова.

«Сільсія. Ось як тебе звати. Ти чаклунка без ліцензії, це неочікуваний поворот подій!»

***

— Як на мене, перший етап відбору пройшов на подив досить успішно, — сідаючи в крісло й закидаючи ноги на стіл, промовив Даерон. — З десяти, можу з впевненістю сказати, що двоє так точно, мають всі шанси потрапити до столиці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍