Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

тим часом Дзідзю познайомилася начебто з племінником того самого Дадзай-но дайні, й оскільки той не погоджувався залишити її в столиці, то їй хоч-не-хоч довелося їхати з ним. «Мені дуже прикро з вами розлучатися», — казала вона дочці принца, радячи їй погодитися на пропозицію тітки, але та все ще покладала надію на того, хто перебував далеко й уже давно не бачив її. «А все-таки невже з плином часу він раптом коли-небудь не згадає про мене? Адже присягався з такою зворушливою щирістю, та через мою нещасну долю ось так забув мене. А проте якщо вітер принесе до нього звістку про мою скруту, він обов’язково відвідає мене», — думала вона останніми роками і, хоча її оселя за той час стала ще жалюгіднішою, вона вперто відмовлялася розлучитися навіть з найдрібнішими домашніми речами, щоб анітрохи не змінювати свого звичного способу життя. Вона часто плакала, занурившись у невтішні думи, й тоді здавалося, ніби хтось приліпив посеред її обличчя червону ягоду. А от на її профіль не всякий міг би дивитися... Але не вдаватимусь у подробиці. Шкода її та й не хочу лихословити.

З настанням зими, позбавлена найменшої сторонньої допомоги, дочка принца цілими днями тільки журилась і зітхала. У той час набув розголосу обряд Читання восьми сувоїв сутри Лотоса на пам’ять про покійного Імператора в садибі Ґендзі. Для участі в цих читаннях було залучено найповажніших і наймудріших у цій справі монахів, серед яких опинився і монах Дзендзі, брат дочки принца. Повертаючись додому, він навідався до сестри. «Я прийшов до столиці, щоб узяти участь в обряді Читання восьми сувоїв сутри Лотоса на пам’ять про покійного Імператора в садибі Ґендзі. Зроду не бачив нічого величнішого! Напевно, тільки в Чистій землі буває така краса. Сам господар був чудовим, немов земне втілення будди або бодхісаттви. І для чого він народився в цьому брудному й гріховному світі?» — розповів монах і, не затримуючись, пішов. Обоє мовчазні, вони майже ніколи не розмовляли про буденні справи цього світу. «Невже будди й бодхісаттви такі немилосердні, що не бачать, в якій жахливій скруті я живу?» — ображено подумала дочка принца, і саме тоді, коли ні на що вже не сподівалася, до неї несподівано завітала дружина Дадзай-но дайні.

Тітка ніколи не дружила з племінницею, але, надумавши заманити її у провінцію, приїхала з багатими дарами, само­впевнена й горда, без жодного попередження, в розкішно оздоб­леній кареті. Як тільки відчинилися ворота, перед нею постала невимовно сумовита картина. Половинки воріт — ліва й права, — струхлявівши, скособочилися, тож її охоронці добряче намучилися, щоб їх відчинити. «А де ж «три стежинки»[348], які мали б бути навіть у найбіднішій оселі», — шукали вони. Коли нарешті карету підвели до південної частини будинку з піднятими ґратчастими вікнами, дочка принца, збентежена безцеремонністю гості, хоч-не-хоч мусила, сховавшись за брудною ширмою, вислати вперед Дзідзю, яка за ці роки хоч і змарніла, але й усе ще зберігала настільки привабливий і вишуканий вигляд, що сторонній людині хотілося поміняти місцями господиню і служницю.

«Я готуюся в дорогу й, хоча мені важко залишати вас у такому злиденному становищі, забираю Дзідзю із собою. На жаль, ви сторонилися мене й відмовилися поїхати зі мною хоча б на короткий час, а тому прошу відпустити принаймні Дзідзю. Ой, як ви тут можете жити? — сказала дружина Дадзай-но дайні. Іншим разом вона, напевне, заплакала б, але тепер, схвильована майбутнім від’їздом, тримала себе в руках. — Ваш покійний батько зневажав мене за те, що я нібито заплямувала честь нашої родини й, поки він був живий, ми майже не спілкувалися. Але хіба всі ці роки я не відчувала до вас родинних почуттів? Ви так загордилися, коли щаслива доля зв’язала вас з паном Дайсьо, що я навіть не могла до вас підступити. І, звичайно, все це часто перешкоджало нашій дружбі. Але, як бачите, світ настільки мінливий, що іноді доля ставиться приязніше до таких нікчемних людей, як я. Колись ви перебували на недосяжній для мене висоті, а тепер ваше становище викликає тільки співчуття. Хоч я і жила поблизу, та не дуже турбувалася про вас і нічим вам не допомагала. А от тепер, коли від’їжджаю далеко, мене все ж тривожить ваша доля», — провадила вона далі, але переконливої відповіді не почула.

«Я дуже вдячна, що ви мною турбуєтеся, але навіщо мені, такій відлюдькуватій, звідси їхати?.. Буде краще, якщо до самої смерті я залишуся в рідному домі...» — відповіла дочка принца.

«Так, це правда. Бо де це видано, щоб людина заживо поховала себе в такій жалюгідній оселі? Я впевнена, що якби пан Дайсьо доклав рук до цієї руїни, то вона дуже швидко перетворилася б на справді невпізнанний коштовний палац. Але зараз, кажуть, уся його увага зосереджена на дочці принца Хьобукьо. Він зовсім забув усіх жінок, якими випадково захоплювався у часи легковажної молодості. Тим паче я дуже сумніваюся, що він повернеться до жінки, яка проживає в густих заростях, на знак удячності за те, що впродовж років вона зберігала йому вірність», — повчала племінницю дружина Дадзай-но дайні, й та, усвідомивши, що в цих словах є частка правди, засмутилась і гірко заплакала.

Проте вона не піддалася вмовлянням і дружина Дадзай-но дайні відступила. «Ну, якщо так, то відпустіть принаймні Дзідзю», — сказала, поспішаючи виїхати завидна, і Дзідзю від надзвичайного хвилювання заплакала.

«Якщо вона так наполягає, то я сьогодні проведу її. В її словах чимало правди, але й ваше вагання можна зрозуміти. Тому мені важко стояти між вами», — тихенько сказала Дзідзю дочці принца, а та, ображена й засмучена тим, що навіть Дзідзю покидає її, не могла її затримати, а тільки безперестанку плакала. Оскільки одяг, яким на добру згадку можна було віддячити Дзідзю за вірну довгорічну службу, зносився, то дочка принца вирішила подарувати їй накладку довжиною понад дев’ять сяку, зроблену з власного волосся, що випало за останній час, і покладену в коробку, додавши до неї горнятко з найтоншими старовинними пахощами.

«Я думала:

Дорогоцінні пасма

Пов’язані зі мною назавжди,

Та несподівано

Й вони мене покинуть.

А я сподівалася, що, попри мою убогість, ти залишишся зі мною, як заповідала твоя мати. Що ж, може, правда за тобою. Але чи подумала ти про те, хто тепер подбає про мене? О, як усе це прикро...» — і дочка принца заридала.

Дзідзю відповіла не одразу: «Ой, та що там казати про материн заповіт! Хоча довгі роки ми прожили разом, перетерпівши не одне лихо, але ось тепер несподівано мене манять у далекі землі...

Дорогоцінні пасма,

Розлучені із вами,

Навіки вашими залишаться,

І боги-охоронці подорожніх

Запорукою цьому будуть.

Та хто знає, що чекає нас попереду?»

«Та де вона? Вже зовсім стемніло...» — бурчала тітка, і Дзідзю, поспіхом сівши в карету, довго ще оглядалася.

Дочка принца почувалася покинутою напризволяще, коли Дзідзю, яка вірно служила їй упродовж багатьох тяжких років, поїхала. До того ж тепер навіть старі, нікчемні служниці,