Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

про роботу й знайомих співробітників, якісь кіно — та літературні новини, а мама багато писали про життя різних близьких і далеких родичів. Це все було цікаво. Побутові дрібниці дружини й рідних сприймалися як щось спільне, і в’язень, відписуючи листа, давав своє тлумачення і поради. Він ніби частково був там, був частиною тамтешнього їхнього життя.

Я, як і всі в’язні, ділився з ближнім колом своїх друзів новинами від рідних. Вони при зустрічах у житловій зоні чи на роботі питали, чи не отримав листа, що пишуть з дому, і з цікавістю слухали про новини з України. Дружина, як правило, компонуючи листа чоловікові в концтабір, намагалася під побутовими дрібницями подати щось із новин “Свободи” чи “Голосу Америки”. Звісна річ, саме такі новини становили найбільший спільний інтерес. Іноді їх було більше і капітан Литвин такі листи вилучав. Про вилучення листа складали акт і оголошували в’язневі. Причину вилучення формували: “у листі інформація, яку не можна передавати в колонію”, або “спотворення радянської дійсности”, або “лист написаний обумовленим способом”.

Улітку 1962 року до мене приїхала дружина на особисте побачення. Для особистого побачення дають маленьку кімнатку. Поза-як кімната обладнана мікрофонами і чекіст намагається з нього взяти максимум політичної інформації, то побачення перетворюється в чортзна-що: тисне сором і неприємність, що інтимна сторона взаємин відбувається у присутності третьої (хоча й невидимої)особи. Хочеться послухати про друзів, що на волі, про те, щоб чекіст якнайменше взяв інформації, дружина не називала прізвищ і я також не називав прізвищ своїх друзів. Прізвища пишемо на папері. Щоб ненароком не зайшли менти до кімнати й не забрали аркуш паперу з прізвищами, адресами, датами та іншою конкретною інформацією, доводиться відривати смужки і знищувати. За десять хвилин доводиться знову писати те ж прізвище тощо.

Налагодити таємне листування, так би мовити, на професійній основі, і дружина у перші роки ув’язнення була морально неготова. На юридичному факультеті я вивчав криміналістику. На заняттях з виявлення методів підробки документів і підписів бачив електронний апарат з блакитним прямокутним екраном. Коли до екрана прикласти аркуш списаного паперу, то електронний прилад розкладає і сам аркуш паперу і написане на ньому за хімічним складом речовин і на екрані чудово видно, де папір обробляли якимись хімікаліями, де вписане чи вдруковане щось іншим чорнилом чи фарбою. У зоні можна знайти кальцекс і ще кілька речовин, придатних для тайнопису, проте при професійному огляді паперу написане тайнописом можна виявити навіть неозброєним оком. Припустимо, що при зовнішньому огляді листа тайнопис не виявлять, але я був упевнений на всі сто відсотків, що Литвин має того електронного апарата і має можливість легко, швидко і надійно виявити тайнопис, написаний будь-якими хімікаліями.

Час від часу виникала думка випробувати Литвина: написати тайнописом лист такого змісту, щоб він обов’язково вчинив допит і тим показав, що тайнопис прочитав. Спокуса була велика, проте стримався: побоювався показати чекістам знання цієї техніки письма, бо коли б вони це взнали, то посилили б нагляд, частіше і несподівано в різних місцях зони вчиняли б трус, тобто зробили б існування нестерпним. По-друге, ану ж коли б Литвин не клюнув на мою хитрість і, прочитавши тайнопис, ніяк не зреагував. Я б вважав, що він не перевіряє мої листи на електронному приладі, і тоді почав би помаленьку писати через дружину звернення до людей, що залишилися на волі після мого арешту. Ні імен, ні адрес цих людей дружина не знала, того мусив би писати не натяками, а повністю. І я уявив собі, що було б, коли б це листування Литвин читав років два? Мені б замінили колючий дріт концтабору на тюремні ґрати, але скількох людей я міг би, не дай Бог, спровадити за колючий дріт?! І я стримався. Однак завжди було бажання якусь невелику інформацію передавати таємно від чекістів і разом з тим хотілося, щоб у разі виявлення, можна було сказати, що, по-перше, це не зашифроване, а по-друге, в ній нічого по суті справи таємного немає. Ми з дружиною домовилися, що в кожному реченні п’яте слово буде словом таємного речення. На практиці це виявилося великою морокою і поступово ми занехаяли цей спосіб зв’язку.

Листування мало й певне охоронне значення. В’язень із в’язнем перебуває у ситуативних взаєминах: адміністрація звезла людей до одного табору, вони познайомилися, здружилися й живуть одним життям. Адміністрація в будь-який час може взяти в’язня з цього середовища і перевести в іншу зону, потім ще кудись. В’язні втрачають попередні стосунки і часто розходяться назавжди, але в’язень завжди підтримує зв’язки з дружиною, рідними. Арештанта, що не має зв’язків з рідними, легше знищити. В’язня, що має зв’язки з рідними, не можна знищити без пояснення рідним.

За сталінської доби як візьмуть, було, чекісти людину з дому, так і слід простигав за нею. У 60-х роках, про які йдеться, арешт людини не означав її зникнення у безвісті. Рідним давалося право знати, за що судили, як судили і де людина відбуває кару. За цих умов в’язня можна нищити поступово і ніяк не можна знищити зразу. Нейтралізація ідейних ворогів перетворилася в тривалий процес. Тому почали практикувати ще один метод ізоляції політв’язнів від рідних — спокусою дружин.