Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Аарон мовчав.

–Відповідай мені! Як ти можеш думати, що ти маєш право на щасливий кінець? На дівчину, яка дивиться на тебе не як на об’єкт для знущань чи п’яного сексу на одну ніч? Що ти зробив, щоб мати це? Я скажу тобі: нічого! Ти ніколи нічого не робиш, просто сидиш на клятій шафі, доки твого друга вбивають, ховаєшся у  комірчині, доки твою сестру роздягають і лапають, а коли вона знаходить сили втекти їй мозок вистрілюють з макітри! Ти – лінивий спостерігач. Все проходить повз тебе. – ілюзія зірвалась на крик. – Не кажи мені що коротка симуляція вправила тобі мозок, бо це маячня! Нема спасіння для такого як ти, його не існує!

–Це те, чого ти не можеш пробачити собі? – спокійно відповів Аарон.–Що ти був дитиною, яка боялась обставин і не змогла всіх врятувати? Тепер ти думаєш, що втратив шанс на нормальне життя?

Ілюзія застигла.

–Нехай так. –кивнув Аарон.– Я приймаю це, я – це ти. Я був у цій шкурі. Я жив вісімнадцять років із почуттям провини. І не збираюсь вибачатись перед собою за те, що мені нарешті стало легше. Хочеш знущатись? Давай, вперед і з піснею, а я втомився слухати цю браваду. Бо я знаю тебе занадто добре, щоб розуміти, що за нею пустка, здоровезна діра в грудях, яку ти маскуєш вічною ненавистю до всіх. І знаєш, що? Мене це дістало. Я хочу жити без цього. Ти – гірша версія мене.

–А ти, значить краща?–насмішкувато спитав він.

–Може ще ні. –знизав плечима Аарон.– Але стану. Без тебе.

Усмішка повільно зникла з обличчя двійника, і вперше вираз його обличчя виражав невпевненість і спантеличення. Аарон подався вперед, але не з метою атакувати, а виключно для того, щоб подивитися прямо у очі самого себе. Себе з минулого. І цього було достатньо. Його двійник схилив голову і нарешті зник.

Патрик відкрив ноутбук і почав щось завзято тарабанити по клавіатурі. Кімната довкола змінилась. Почувся знайомий голос Амелії Стамп.

–Вітаю, гравці.

–Ах ти ж стерво паршиве!– кинулась до неї Скарлет.

–Скарлет, стій.– попередив Патрик. –Це не вона, це просто частина ілюзії.

–Та начхати!– фиркнула вона, вдаривши Амелію лопатою по скроні. Ілюзія не ворухнулась.

–Дідько…

Патрик продовжував щось друкувати.

–Вітаю з успішним проходженням симуляції. Ваша праця є неоціненним вкладом у майбутнє нашої компанії. Перш, ніж ми продовжимо, я б хотіла розповісти вам для чого вас було зібрано тут.

–Закрий ротяку!– гаркнув Аарон.

Ілюзія продовжувала, не реагуючи на хлопця.

–Вас п’ятьох було ретельно відібрано з-поміж інших кандидатів. Окрім блискучих знань у сферах вашої роботи,  всі ви мали гіркий життєвий досвід. Впевнена, в ході симуляції ви усвідомили, що маєте певний чинник, що об’єднує всіх вас: ви пережили страшну смерть близьких, яка вплинула на вас. Таке потрясіння змінює людину і її світогляд, порушує безліч екзистенційних питань. Спричиняє безпрецедентні реакції мозку, які ми і досліджуємо. Дані, які отримала компанія після вашого тестування є унікальними і безцінними для подальших інновацій у сфері аналізу, стимуляції, а можливо і контролю мозку та нервової системи людини. Ми вдячні вам за пройдений шлях і пишаємось, що ви є частиною нашої компанії. Двері до виходу із поточної симуляції, наразі відкриті чотирьом із вас.

–Ти ж казав ми йдемо альтернативним сюжетом?– спитала Лів.

–Так. Але є певні точки, з яких звернути не вийде навіть альтернативним сюжетом. Скарлет, Лів, Адам, Ідіть вперед і станьте на кола. Симуляція не продовжиться, доки всі чотири кола не займуть. Це привідкриє нам двері до виходу. Аароне, підійди до мене на хвильку.

Всі слухняно рушили за вказівками Патрика. Аарон присів навпочіпки біля нього і ввів кілька речень коду у ноутбук, що лежав на колінах Патрика.

–Готово.– промовив він.

–Гаразд. Тепер, біжи, ставай, на коло і промов команду.

Аарон не поспішав йти, кинувши на Патрика стурбований погляд.

–Йди, давай!

–Патрику…

–Йди, кажу!

Аарон повільно розвернувся і пішов до Лів та Адама, що вже зайняли свої кола, поруч зі Скарлет. Тиша була такою ж густою і всеосяжною, як і темрява, що крала весь простір довкола.  Скарлет відчувала її шкірою. Вона ввібралася в кожен нерв, кожну дрібницю усвідомлення, що щось пішло не так.

– А де Патрик? – спитала вона, відчуваючи, як всередині щось стискається.

– Він має ще дещо завершити. – коротко відповів Аарон.–Сказав стояти тут.

Скарлет нахмурилася. Щось у цьому поясненні було неправильне. Вона не мала стояти і просто чекати. Вона зіскочила зі свого кола, і ноги вже самі несли її назад, до тієї точки, що тепер видавалася їй небезпечною.

– Патрику?! – покликала вона, вдивляючись у світло панелі, що мерехтіла поряд. – Чому ти тут? Треба йти!

– Я… Скоро буду. – кивнув він, не відриваючи погляду від екрану ноутбука.

Щось було не так. Скарлет сповільнилась, нахмурила брови, а потім присіла поруч, торкнувшись долонями холодної поверхні підлоги.