Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Тоді – вдягаємось і ідемо. І я тебе заклинаю, – він докірливо подивився на неї, відчуваючи якийсь неспокій, – ні на крок від мене!

Двічі запрошувати Валерію не довелось: гордо скинувши голову, вона попрямувала до передпокою. Йому залишилось тільки рушити за нею, допомогти вдягтись та, тримаючи за руку, повести у потрібному напрямку.

Хвилин за двадцять вони вже були біля артефакторної крамниці. Бежевий будинок, критий синьою черепицею, мав два поверхи. Другий був, скоріше за все, жилим, а перший – сама крамниця й артефакторна одночасно. Він штовхнув двері, та вони вже були зачинені. Ігор гепнув декілька разів кулаком, не надто переймаючись спокоєм хазяїна, і той нарешті з’явився. У дверний отвір визирнув вже знайомий йому худорлявий чоловік років п’ятдесяти:

– Пробачте, пане, – висунувшись трохи більше, він помітив і Валерію, – і пані, але я вже зачинився. Приходьте завтра.

– Та, ні! – Ігор безцеремонно відштовхнув артефактора, заходячи у дім. – Поговоримо зараз!

Не відпускаючи Лєру, він пройшов до крамниці. Хазяїн злякано дріботів за ними, щось бурмочучи про те, що йому нема спокою ні вдень, ні вночі. В середині чоловік пройшов за прилавок:

– Чим можу прислужитись, панове? – його очі нервово бігали по відвідувачах.

– Ви вже прислужились. Лєра, – повернувся Ігор до дівчини, – продемонструй, будь ласка, панові, – на цьому слові він аж рикнув, – його виріб.

Валерія розстебнула верхній ґудзик пальта й вилучила назовні підвіс. Артефактор декілька хвилин блимав очима на кулон, після чого звів їх на Колвіна й тремтячим голосом ледь пробелькотів:

– Я не розумію, пане: з підвісом все гаразд.

– Справді?! – Ігор навис над продавцем. – Я з цим функціоналом його купував?!

– Це ваше право – змінювати, – втяг той голову в плечі.

– Де?! Накопичувач?! – Колвін відкарбував кожне слово. – Чи ти гадаєш, що як на цьому підвісі відсутні сліди, я довести не зможу, що ти просто грабуєш клієнтів?!

– Прошу вас, пане! – ледь не голосив вже чоловік. – Я не роблю чогось зовсім вже поганого. Потрошечки з кожного… Мені дуже потрібно, повірте, – скиглив він. – А брати з магфону – не можна. В мене не було виходу… Та я не грабую…

Однак Ігоря все це ще тільки більше злило:

– Моїй дружині терміново потрібна була енергія, а через тебе вона й останньої ледь не позбавилась! – вже гаркнув він, розуміючи, що таких, лиш подібним і можна пройняти.

Хазяїн лавки геть знітився й перелякано округлив очі. Та дивився він не на свого розлюченого відвідувача, а десь за його спину. В Колвіна все похололо, коли він усвідомив, що Лєри поруч немає, зате її голос долинає десь з іншого кінця приміщення. Він повільно повернувся в ту сторону, куди дивився артефактор, та так і завмер: дівчина стояла на розі кімнати, де та завертала, мабуть, до складського приміщення, а навпроти неї стояв здоровенний… сіруш… І навіть не це було найстрашнішим: Ігор би встиг вихопити її в того з-під морди, та якраз ця сама морда лежала на дівочому плечі в той час, як Лєра нагладжувала його довгу шию, примовляючи:

– Гарна дівчинка! Не гладять тебе? А ти ж так любиш це, бідненька. Думають, як нагодували та за вушком почесали разочок, то й все? Моя хороша.

– Лєра, – ледь просипів Ігор, мало не втративши голос. – Не руш, будь ласка.

– Пане, – так само просипів і хазяїн, – ви тільки самі різких рухів не робіть. Я зараз його відведу. Він спокійний, взагалі.

– Не він, а вона, – хмикнула Лєра. – І звуть її Тенула, до речі, а не отим дурнуватим «Федька»! Вона вам це простила тільки тому, що ви її врятували.

– З-зрозуміло, – почав заїкатись чоловік, поступово наближаючись до дівчини з сірушем. – Ходім, моя кралечка, – потяг він створіння за сріблястий ланцюжок, накинутий на її шию. – Пробач, що так назвав: я ж не розумію тебе так, як ця пані.

Та сіруш не надто поспішав десь йти: його цілком влаштовувало тепле плече й приємні доторки незнайомки, яка ще й розуміла його. Тварина просто проігнорувала спробу хазяїна забрати її деінде, і продовжувала окупувати Лєркине плече, поки та й далі її гладила.

– Пообіцяйте, що будете гладити її, – усміхнулась дівчина.

– Тенулочка, дівчинка, все, що завгодно! Я ж не знав, – тільки після цього сіруш, здається, навіть зітхнувши, рушив за своїм хазяїном.

Як тільки вони зникли у нетрях будинку, Ігор миттю метнувся до дівчини й через секунду вони вже стояли біля прилавка. Та не встиг він будь-що сказати, як повернувся хазяїн. Той винно опустив очі:

– Це через нього, тобто, неї… Я викупив її в одного торговця в Наві, що торгував тваринами для місцевих алхіміків. Вона була така квола і такими очима дивилась на мене, що мені стало її шкода: розібрали б на запчастини! Я виростив її з малечі, тож, вона не агресивна, тільки різких звуків не любить… Таж, сіруші – хижаки, а купувати стільки м’яса я не в змозі, та й підозріло, тож годую її овочами здебільшого, і енергію додаю, щоб вона не слабшала. Я не беру багато, пане, – він здійняв на Колвіна благальний погляд, – зовсім мало… проте, так… з багатьох.

Лєра втупилась в Ігоря, чекаючи його реакції. А йому, якщо чесно, то дуже хотілось придушити цього рятівника-любителя. Притягти настільки небезпечну тварину туди, де повно народу?! І, що б він робив, якби та вирвалась?

– Ви розумієте, якому ризику ви піддаєте навіть своїх покупців? – процідив він.

– Заприсягаюсь, пане, він… тобто, вона – завжди зачинена, коли тут люди. Я лиш ввечері її випускаю. А сьогодні ви так раптово з’явились, що я, здається, забув замкнути двері до її кімнати, а вона дуже вже допитлива: всюди їй свого носика треба сунути, – чоловік розповідав про свого монстра так, наче це була лагідна кішечка, а не отруйна хижа тварина.

Ігор кинув погляд на дівчину: та дивилась на нього не менш благальними очима. Йому ж дуже хотілось нагарчати… на усіх!

– В будь-якому випадку, сірушу потрібен простір, – як міг стримував він себе.