Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

у нас народилася донечка Оленка. У селі я виконував обов’язки станичного: підтримував зв’язки з господарчим сотні Терена, що діяла у нашому районі, і забезпечував сотню харчами та ремонтував взуття. Сотенний був дуже відповідальний чоловік, суворо дотримувався правила “Про справу говори з ким треба, а не з ким можна” і про мене в сотні знало тільки дві особи: він і сотенний господарчий. Отже, з боку сотні мені не загрожував провал. Небезпека була з іншого боку, з боку моїх сільських людей, які збирали по селі харчі і передавали мені. Число їх я не збільшував, люди це були самовіддані, і все йшло добре.

Одного разу сотню оточив цілий батальйон червонопогонників. Сотня велику частку ворогів уклала трупом, але й сама втратила більшу половину вояків. Згинули у бою і сотенний, і господарчий. Менша частина сотні, що прорвалася крізь оточення, сховалася в лісі, а потім приєдналася до якоїсь іншої сотні, вже воювала в іншому районі. На зв’язок до Максима Тополі ніхто не виходив, тому він наказав своїм сільським підпільникам не збирати харчів до нової команди. Команда не надходила, і вони фактично опинилися осторонь від національно-визвольної боротьби. Минуло кілька років. Колишні вояки жили сільським життям, боляче сприймали те, як селяни, ненавидячи колгоспи, чинять опір, але все більше підкоряються владі. Неприємно було бачити, як колгоспи крок за кроком укорінюються і в районі і в селі. Загальний запал боротьби вщухав, і вони на тому тлі стали виділятися як окрема група. Це почало привертати увагу до них чекістських сексотів.

Якось 1955 року на весіллі один з групи — Роман — після чарки горілки почав заочно погрожувати голові колгоспу — східнякові Дубченку і пообіцяв випустити з нього кишки. Коли це дійшло до Дубченка, той викликав Романа і в присутності ще двох посіпак накинувся на нього з погрозами й закричав: “Я тобі покажу, де раки зимують!” Роман гаркнув у відповідь: “Побачимо, хто кому раніше покаже!” — повернувся і вибіг з контори.

За тиждень голову колгоспу Дубченка знайшли мертвим коло своєї хати. Дружина його розповідала, що він удосвіта вийшов з хати до виходку й не повернувся. Не дочекалась, пішла його шукати побачила, що він лежав за два кроки до виходку. Пострілу не чула, бо був він, як пізніше встановили, з дрібнокаліберної гвинтівки чи пістоля.

У той же день Романа заарештували. Тополя напевне знав, що вбив не Роман. Бо у нього не було дрібнокаліберної зброї. Чекісти чи не захотіли шукати справжнього винуватця, чи справді їх так заклинило на версії з Романом, що вони просто інші варіянти не припускали. Одне слово, взялися за Романа. Зі справи видно, що він не злякався і нічого не показував. Тоді вони однієї ночі вхопили їхню групу — шість чоловік. Поступово почали розкручувати і, врешті-решт, назбирали достатньо доказів, щоб судити. Трьох випустили. Романа присудили до страти і стратили. Максимові Тополі дали 15 років, інші хлопці отримали різні терміни.

— Ще хтось із ваших співучасників сидить?

— Ні, вже всі звільнилися. Я, знаєте, 1925 року народження, дружина Євгенія (звав її Геня) 1932 року. Вона, як І я — націоналістка. Її також можна було судити і коли б чекісти знали всі її діла, вони б засудили. На щастя, із сільської групи про це ніхто нічого не знав, і тому залишилася на волі. Вона була красива, ставна. Обличчя — мов намальоване. Погляд прямий, сміливий. Мені цей погляд дуже подобався. У ньому не було бундючности чи гордовитости, які кожну людину з першого ж погляду відштовхують на певну відстань. Її погляд світився почуттям власної ваги, незалежности й духовної сили, а позаяк вона кохала мене, то ця сила опромінювала мене глибоким теплом і ласкою. Ми були дуже щасливі з нею. Коли мені дали 15 років неволі, то встала в залі суду і гучно мовила: “Я тебе буду чекати! З ненависти до цих москалів, — вона простягнула руку і показала нею на суд і прокурора, — я чекатиму тебе!” Хотіла ще щось сказати, але конвой не дав.

І вона мене чекала, приїздила на побачення. Кожного наступного разу я все виразніше зауважував, як важко їй без мене, без чоловіка. Сама вона трималася бадьоро, підтримувала мене, але з ледь помітних зітхань я помічав її втому. Минуло пару років. Вороги також спостерігали за нею як за дружиною ворога радянської влади, як за націоналісткою, спостерігали і як за жінкою. І те, що помітив я, помітили й вони.

І розробили план, як спокусити її і відірвати від мене. Знайшли з-поміж своїх красивого чоловіка середнього віку і доручили йому бісівську справу. Та хто з тих нелюдів не захотів би підкотитися до такої файної молодиці, як моя Геня? Почав він здалеку, ненав’язливо і поступово. Виявляв велике співчуття. Щораз помічав її побутові потреби і знаходив способи полагодити. А коли зустрічав Геню з Оленкою, то в його кишені завжди знаходилися цукерки, печиво чи плитка шоколаду для Оленкп. Одне слово, на п’ятому році самотнього життя Геня стала такою зайнятою, що не змогла приїхати на побачення, не стало часу писати мені листи, а на шостому році вона мене покинула. Просила пробачення, сказала, що покохала іншого. Цей інший такий добрий, що вона раніше навіть не здогадувалася, що на світі можуть бути такі добрі чоловіки. Повідомила, що взяла у суді розлучення зі мною, що вона зі своїм коханим подала заяву до ЗАГСу про реєстрацію нового шлюбу.

Коли вона взяла розлучення і про це довідалися сусіди й родичі, то відразу кілька осіб надіслали листи, в яких називали мою Геню повією, курвою та іншими поганими словами.

Мені було соромно. Я боявся глянути в’язням у вічі. При кожній зустрічі з ментами, я читав у їхніх очах глузування й презирство.

Я почувався обпльованим з голови до ніг, бо роками хвалився нею і був упевнений, що не зрадить.

Десь через місяць після шлюбу її коханого відправили у відрядження. Шкода було покидати Геню й на один день, але служба є служба — мусив їхати. Поїхав. Назавжди. А потім їй зателефонував хтось із міліції і повідомив, що прийшов анонімний лист, в якому повідомлялось, що ось такий і такий чоловік утопився у Дністрі і тепер міліція буде з’ясовувати істину. І якщо, мовляв, їй, пані Євгенії, щось стане відомо про чоловіка, то хап би негайно повідомила районній міліції, а та доповість далі, кому треба. Тим часом капітан КДБ, виконавши