Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Маски вибухнули сміхом.

Це не був людський сміх. Це був звук, що змушував кров холонути в жилах — щось середнє між хрипким карканням ворона та дзеркальним дзвоном розбитого скла. Він лунав з кожної щілини, кожного кута цього примарного місця.

— О, Габріелю, Габріелю... — вони імітували голоси, наче пародіюючи його власні думки. — Закоханий! Ха-ха-ха! Він закохався! Бідолашний, нещасний, жалюгідний Габріель...

Йому стало ніяково. Його вуха пашіли від сорому, але він не відступив. Він чекав на відповідь.

Маски поступово вгамувалися, хоч у їхніх голосах усе ще відчувався ледь стримуваний глум:

— Вона поруч... Завжди поруч... Чекає тебе.
— Уражена.
— Покинута.
— Забута.
— Але вона чекає.

Габріель стиснув пальці в кулаки.

— Що це означає? — його голос зірвався.

— Дослівно, Габріелю.

Він відчув, як по спині пробіг холодний піт.

Меліса.

Поруч.

Чекає.

Уражена.

Що з нею сталося?

Його серце калатало, ніби прагнуло вирватися з грудей. Він озирнувся на Сапфіра, але хлопчик тільки мовчки дивився на нього, немов теж намагаючись збагнути жахливий сенс цих слів.

Габріель зробив крок уперед, але відчув, що ноги стали важкими, немов його прибивали до землі.

— Де вона? — прошепотів він, але маски вже більше не відповідали.

Їхні обличчя знову застигли в кам’яній байдужості. Вони виконали свою частину угоди.

Відповідь він мав знайти сам.

Остаточна тиша, що огорнула будівлю після останніх слів масок, здавалася неприродною. Вона висіла в повітрі, наче важке павутиння, що склеює простір, роблячи його задушливим і гнітючим. Лише рідкісні тріщини в стінах, крізь які просочувався легкий вітер, нагадували, що зовнішній світ досі існує.

Габріель провів долонею по обличчю, зминаючи залишки напруження, і важко зітхнув. Поруч Сапфір, здавалося, теж намагався прийти до тями, обійнявши себе за плечі, неначе боявся, що його власне тіло може зникнути в цій тривожній темряві. Маски — безмовні, нерухомі — спостерігали за ними з усіх стін, але тепер вони нагадували лише неживі предмети, позбавлені тієї моторошної сутності, що терзала їх цієї ночі.

— Нам усе ж доведеться залишитися тут, — тихо мовив Габріель, більше для самого себе, ніж для хлопчика.

Сапфір лише кивнув. Його обличчя було втомленим, виснаженим, але в очах ще горіла іскра наполегливості. Вони знайшли куток біля розбитого вікна, де старий обдертий килим здавався менш холодним, ніж решта приміщення, і там, загорнувшись у свої плащі, вони нарешті дозволили собі закрити очі.

Ніч минула у важких, уривчастих снах. Темрява більше не поглинала їх так, як раніше, але навіть у напівсвідомості Габріель відчував, що тутешні стіни мають пам’ять, що ця будівля сама є частиною якогось стародавнього розуму, що спить, але ніколи не забуває.

І коли перші проблиски ранкового світла почали пробиратися крізь тріщини, раптовий, пронизливий крик розірвав ранкову тишу.

— ПРОКИНЬТЕСЬ! ВИ НЕПРОХАНІ ГОСТІ!

Габріель різко сів, вдихаючи різким ривком. Серце гупало в грудях, ніби він щойно випірнув з глибини крижаного моря. Сапфір схопився одразу, переляканий і розгублений, втупившись у центр кімнати, де одна з масок почала трястися, видаючи той самий несамовитий крик.

— ВИ ПОВИННІ ЙТИ! ВАШ ЧАС ЗАКІНЧИВСЯ!

Інші маски не рухалися, не відгукувалися, наче цей крик був лише слабким відголоском чогось, що вже не мало сили. Але він пронизував простір, віддавався луною у стінах, змушуючи Габріеля відчувати його не тільки вухами, а й у самому кістяку.

— Пішли звідси, — пробурмотів він, підводячись на ноги.

Сапфір не змусив себе чекати. Вони обоє кинулися до виходу, вибігаючи з будівлі так, ніби вона от-от могла поглинути їх назад у свої тенета. І коли вони ступили за поріг, їхні очі, ще не звиклі до ранкового світла, миттєво засльозилися від сліпучого сонячного променя.

Вони стояли так декілька хвилин, важко дихаючи, намагаючись усвідомити, що нічний кошмар залишився позаду.

І тут їх розбудив новий звук.

Десь неподалік, за густими заростями, чувся рівномірний плескіт води.

Габріель нахмурився, прислухаючись.

— Це що, вода? — запитав він, ледь обертаючи голову до Сапфіра.

Хлопчик знизав плечима.

— Я не пам’ятаю, щоб тут щось текло…

І хоча їхні ноги ще тремтіли від напруження, хоча сонце тільки почало зігрівати замерзлу шкіру, вони мовчки, синхронно рушили вперед — назустріч невідомому.

Вони пробиралися крізь зарості, ще не до кінця розуміючи, що саме їх кличе вперед. Земля під ногами була вологою, а повітря з кожним кроком ставало важчим, наповнюючись дивним, гіркуватим ароматом, від якого закладало горло. Шум, що здався їм звичайним плескотом води, поступово наростав, стаючи більш густим, більш липким, неначе самі звуки перетворювалися на щось матеріальне.

І ось вони вийшли на невелику галявину, де їх очам відкрилася картина, яка змусила серце Габріеля стиснутися, а нутрощі — скрутитися в судомах огиди.

Перед ними, посеред кам’янистого урвища, падав униз водоспад. Але то була не вода.

З верхівки схилу безперервним потоком лилася густа, темно-червона рідина, що здавалася занадто в’язкою, щоб бути простою водою. Вона вдарялася об каміння, розлітаючись дрібними кривавими бризками, й стікала в річку, яка, немов величезна вена, несла цю рідину в невідомість. Поверхня річки пульсувала, ніби вона мала власний пульс, а по її темних хвилях час від часу проходили збурення, нагадуючи зітхання живої істоти.

Габріель застиг, а згодом різко розвернувся, вчепився руками у найближчий стовбур дерева й ледве не виблював. Його тіло інстинктивно відштовхувало цей кошмарний пейзаж, але розум наполегливо малював йому все нові й нові деталі: як тягнеться річка, як кров бризкає з каменів, як густий червоний колір здається майже чорним у глибших місцях.