Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

А потім їхні голоси зашурхотіли, зашепотіли, заговорили одночасно, розливаючись у просторі тисячами відлунь, що перепліталися, змінювали тональність, віддалялися та поверталися ближче:

— Він питає про себе...
— Він ще не знає...
— Як можна не знати, ким ти є?
— Він забув? Чи хтось змусив його забути?

Габріель відчув, як у грудях зростає холод, схожий на той, що він відчув при зустрічі зі своєю тінню.

І раптом одна з масок, що висіла трохи вище за інші — здавалося, її обличчя складалося з вицвілих шматків старого фарфору, — нахилилася вперед і заговорила окремо від усіх:

— Ти не той, ким себе вважаєш.

Габріель стиснув пальці в кулак.

— Що це означає?

— Тебе створили.

Світ навколо завмер.

— Тебе створили, Габріелю. Але не тут. І не ті, кого ти пам’ятаєш.

Холод, що оселився в його грудях, розростався, пробирався у свідомість, охоплював думки.

Створили.

Не народили.

Не виховали.

Створили.

Габріель відкрив рота, щоб заперечити, але слова не йшли. Він не міг сказати, що це брехня, бо щось у ньому вже знало правду. Він її не пам’ятав, але відчував.

Сапфір стиснув його руку ще міцніше.

— Не слухай їх... — прошепотів хлопчик, але в його голосі не було впевненості.

— Ти хотів знати. Ми відповіли.

Маски знову замовкли, залишаючи Габріеля сам на сам із цим знанням, яке розривало його розум на частини.

Габріель відчув, як у грудях спалахує обурення, немов гарячий вітер, що вирвався з глибини його нутра. Його пальці стиснулися в кулаки, ніби це могло втримати його від вибуху. Він зробив крок уперед, до масок, і його голос, сповнений люті та збентеження, розрізав повітря, мов гостре лезо:

— Що значить — створили? Я ж людина!

Відлуння його крику ще не встигло згаснути, як маски заворушилися, їхні голоси зашепотіли, зашурхотіли, розливаючись у просторі, мов сотні розірваних на шматки думок, що втратили початкову форму.

— Ти не той, ким себе уявляєш...
— Не був таким...
— Себе створив...
— Був іншим... Іншим... Іншим...

Габріель похитнувся назад, ніби їхні слова справді вдарили його. Голова пульсувала, свідомість здавалася розмитою, неначе межі його власного «я» розтягувалися, розчинялися, губилися в повітрі, де звучав цей проклятий хор.

— Це... це безглуздо, — він стиснув скроні, намагаючись заспокоїти шалений пульс у висках. — Я... я завжди був собою!

Маски завмерли. А потім, одна з них, та, що виглядала найбільш вицвілою, знову нахилилася ближче, і її голос, глухий, але пронизливий, наповнив залу:

— А хто такий — ти?

Габріель різко підняв голову, його очі горіли, мов розбиті зорі, що от-от впадуть у небуття.

— Габріель! — закричав він. — Я — Габріель!

— І хто такий Габріель?

Це питання вдарило сильніше, ніж будь-який удар тіні, сильніше, ніж усі його поразки та втрати.

— Ти створив себе.
— Ти обрав, ким бути.
— Але ким ти був раніше?

Шепіт, схожий на зміїне сичання, розповзався в його голові, змушуючи сумніви проростати, немов чорне коріння, що оплітає серце.

Ким він був раніше?

Що він не пам’ятає?

Чому?

Він відчував, як його розриває навпіл — між тим, що він знав, і тим, що йому відкривалося. Його руки тремтіли. Відчуття втрати — глибше, ніж будь-яке знане досі, — прокидалося в ньому, мов давно забуте чудовисько, що вирвалося зі своєї в’язниці.

Сапфір торкнувся його плеча.

— Габріелю... — тихий голос хлопчика ледь пробився крізь шторм у його голові. — Не слухай їх... Ти сам вирішуєш, ким бути.

Маски зашипіли.

— Він уже вирішив.
— Але чи правду знає?
— Чи зможе прийняти?

Вони мовби чекали. Вони хотіли побачити, що він зробить далі.

І Габріель розумів — попереду лише більше питань. І можливо, більше відповідей, яких він не хотів чути.

Тиша, що запанувала після останніх слів масок, була густою, як застояний туман, що важко осідає на шкірі, залишаючи липкий, крижаний дотик. Габріель відчув, як серце почало стискатися, ніби в передчутті неминучої розв’язки.

Маски, ніби єдиний, багатоголосий організм, нахилилися ближче, їхні порожні, нерухомі обличчя застигли у вічному гримасуванні.

— У тебе залишилося останнє питання, Габріелю... — їхні голоси нагадували вітер, що шепоче крізь тріщини старого будинку, — ти справді впевнений, що хочеш його задати?

Габріель відчув легкий дотик на руці. Сапфір. Хлопчик стискав його зап'ястя, немов намагався втримати його тут, у реальності, подалі від отруйного впливу цих істот. Його голос прозвучав тихо, але чітко:

— Габріелю, будь обережний... Вони можуть заплутати тебе. Вони можуть брехати. Це їхня природа.

І він мав рацію. Маски жили у викривленій реальності, де істина перепліталася з облудою, створюючи химерну мозаїку зіткнутих реальностей. Але чи не була його власна пам’ять такою ж заплутаною?

Питань було надто багато. Хто він? Чому його минуле виглядає, ніби вирване з темряви? Що вони мали на увазі, кажучи, що він створив себе?

Але раптом...

Він згадав її.

Згадав ніжний нахил голови, коли вона слухала його, згадав, як її очі мерехтіли, ніби вбирали в себе сонце. Згадав її усмішку.

Меліса.

Це питання стало очевидним.

Габріель підняв голову, і в його очах спалахнула рішучість:

— Де зникла Меліса? І чому?

Спершу настала мертва тиша. А потім...