Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

Я не знаю, коли саме це почалося.

Можливо, коли Дмитро вдруге приніс каву в моїй улюбленій чашці, навіть не запитавши, чи я цього хочу. Чорна, з двома ложками цукру – саме так, як я люблю, саме в ту мить, коли я про це подумала. Я посміхнулася, вдячно глянула на нього, а всередині щось ледь відчутно дрогнуло.

Або, може, тоді, коли я помітила, що він завжди повертається додому рівно о 18:00 — не хвилиною раніше, не хвилиною пізніше. Це можна пояснити розкладом роботи, звичкою, навіть везінням. Але день за днем, без винятків? Навіть у дні, коли на вулиці затори, злива, снігопад, аварія на трасі — він все одно стоїть на порозі в ту саму секунду, що і вчора.

Спочатку це здавалося дурницями. Він уважний, турботливий, кохає мене. Я кохаю його. Ми разом вже десять років, у нас чудовий син, престижна робота, гарний дім. Життя, про яке мріють усі.

Але чому воно таке… ідеальне?

Це ідеальне життя затягувало мене, як тепла ковдра. Іноді я навіть переконувала себе, що просто занадто втомилася, що надто багато думаю. Але щось всередині мене не давало спокою.

Всі люди часом роблять помилки. Забувають щось важливе, спізнюються, зляться, кажуть дурниці… Але не Дмитро. Не мої друзі. Не мої колеги.

Все навколо занадто правильне.

Увечері, перед сном, я дивилася на свого чоловіка. Він лежав поруч, рівне дихав, обіймав мене рукою. Я хотіла запитати його:

"Чому ми ніколи не сваримося?"

Але не запитала.

Тому що боялася відповіді.