Читати книгу - "Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар"

Розділ 6. Повернення

Я вибігла з дому босоніж, не знаючи, куди.

Не замислюючись. Не озираючись.

Двері не були замкнені.

Мені ніхто не заважав.

Я просто бігла.

Холодний асфальт обпікав ноги, але я цього майже не відчувала. Вулиці ковзали повз мене, і чим далі я забігала, тим сильніше серце билося в грудях.

Але місто…

Воно було порожнім.

Жодних людей. Жодного руху.

Магазини стояли відкритими, але всередині не було ні продавців, ні покупців.

Світлофори працювали, але на дорогах не було жодної машини.

Цей світ існував тільки для мене.

Я зупинилася на секунду, втупившись у вітрину супермаркету.

За склом стояли продукти, акуратно розставлені, неначе хтось щойно виклав їх для відкриття. Але коли я підійшла ближче, побачила: на них не було жодних етикеток, жодного тексту.

Просто… форми.

Картонні коробки без написів. Пляшки без етикеток.

Мій шлунок стиснувся.

Це було підтвердженням того, що я боялася зрозуміти.

Цей світ — підробка.

Але тоді я побачила її.

Лікарню.

Стара, облуплена, з темними вікнами, вона виглядала так, як мали б виглядати всі речі у справжньому світі.

Трохи брудна, трохи зношена.

Не ідеальна.

Я пішла туди, майже спотикаючись.

Двері були відчинені.

Зсередини пахло антисептиком і пилом.

Я зробила кілька кроків коридором, і тоді переді мною з’явилася жінка в білому халаті.

— Вам допомогти? — її голос був справжнім.

Я розкрила рот, і слова полилися потоком.

Я розповідала все.

Що відбувалося зі мною. Про Дмитра. Про поріз, що не був справжнім. Про магазини без людей.

Вона не перебивала.

Лише уважно слухала, записувала щось у блокнот, час від часу кивала.

Коли я закінчила, у мене було відчуття, ніби щось всередині мене вигоріло.

Я чекала її відповіді, затамувавши подих.

Вона перегорнула сторінку.

— Як давно це триває?

— Не знаю… — я схопилася за голову. — Декілька тижнів? Місяців?

Я намагалася згадати, але не могла.

Я втратила відчуття часу.

Вона уважно подивилася на мене, ніби вагаючись.

— Пані Коваленко, ви у нас вже два роки.

Щось у мені стиснулося до болю.

— Що?

Вона переглянула записи, а потім повільно сказала:

— Ви самі попросили про госпіталізацію. Сказали, що живете у фальшивій реальності. Що ваш чоловік, мама, начальник та інші — не люди, а програми.

Повітря у легенях здавалося надто важким.

Я застигла.

Я не могла повірити.

Але…

Я не мала доказів, що вона бреше.

Два роки?

Я тут два роки?

Тоді що було справжнім?

Я стиснула пальці.

— Це… неправда.

Але в глибині душі я вже знала відповідь.

Я повільно підняла погляд на свої руки.

Вперше за довгий час мій розум… чи хоча б частина його… повернувся до мене.

Я не бачила ніяких дивних деталей.

Моя шкіра була звичайною.

Мій палець — цілим, без порізів.

Я згадала обличчя Дмитра.

Його теплий погляд. Його усмішку, яка більше не здавалася механічною.

Мої руки затремтіли.

Що я зробила?

Я видихнула, різко і хрипко.

— Моє життя було… ідеальним, — прошепотіла я.

Мої губи затремтіли.

— І я зруйнувала його своїми руками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍